Завантажити

рейхсканцелярії. Нащо вам та хата, дядьку? Ось вам пара тисяч долярів, і ми тут замок, у натурі, оформимо. І далекі родичі підспівують: та ми ж і доглянемо вас, і догодуємо, чого там, одному ж ніяк.
Здався Петрович, бо й справді – кому воно?
І живе собі Петрович у далекої рідні і треба віддати належне їй: прихищений і доглянутий. Бо: «солдату лишнего имущества не надо». Та ще й дрівець рубне, води принесе, а на городі чи в саду – то й взагалі незамінний. І пенсія, як на село, чималенька. І тратить він її абияк, чи тільки й половину. Приміром, щодня ходить до магазину під дванадцяту, коли хліб привозять. Бере один буханець; потовпиться, погомонить з народом; трапляться дітки – купить цукерок, морозива чи кавуна під сезон. Позичають у нього часто – і тільки найчастіше вже спиті покидьки боргів не повертають, а він і не зважає.
Наговорившись, наспілкувавшись, з буханцем під пахвою прошкує Петрович до предостаннього свого пристанища. Набере з колодязя холоднячку та під нього півбуханця і спожиє. А другу половину – горобцям. Чому в нього такий пієтет, сказати б, до цих нахабнуватих хлопців у сірих сюртучках (тільки й того, що без гудзиків), не знаю. Хоча, хоча, хоча… Як повторював не раз мій покійний родич Іван Павлович Положій, якби не горобці, то навряд чи рідня пережила б 33-й…
Хазяї на те не зважають: аби чого люди не подумали, у хаті ж бо є й до хліба. Як не зважають і на те, що Петрович, особливо в теплу пору, часто відлучається на кілька днів. Або в столицю їде і блукає там її нетрищами, чи на автобусних маршрутах, на електричках сюди-туди ганяє. Спілкується з народом. Що тут поробиш? Хай уже чоловік доживає, як хоче. Звикли.
…Отож іду я теплого літнього раннього ранку на автобусну зупинку, – повз місце колишньої церкви, де тепер, можна сказати, вже й колишній Будинок культури, бо за бур’янами й вікон не видно, – а з тих джунглів… ні, не вискакує, не виповзає, а являється Петрович у своїй традиційній уніформі, чистенький і охайний. Чи й не ночував там.
Зняв шапку, перехрестив, побажав, простяг свою дитячу відполіровану долоньку.
— Івановичу! – запитав натхненно, – ви історію України достеменно знаєте?
— Петровичу, Бог із вами! Хто ж її, сердешну, достеменно знає…
— …так-так…
— …коли кожний помазаник під себе прагне її переписать?
— От! А я – знаю!
— Ну…
— Од альфи до омеги! Слухайте: пройшов Мамай, за ним – Кучмай. Усьо!

Часи змінюються…

Десь у часи ще не такої мерзенної загальної кризи двоє друзів, скажемо так, митців за професією і покликанням для підняття творчого пошуку трохи прийняли «на груди». І вирішили прогулятися, повивчати життя. На парковій алеї їм зустрілася пара дівчат, на одній із котрих була джинсова спідниця з застібкою-блискавкою від пояса до низу.
Одного одразу ж осяяла геніальна ідея.
— Слухай, – каже другові, – підійди до неї і скажи: якщо розітне «блискавку» згори вниз і навпаки – дам сотню. Більш нічого не треба…
Слово друга – закон…
Але й відповідальність за здійснення його – також на тобі!
Тобто невдасі ледь удалося втекти від цілком природньо розлючених дам.
Та ось минуло кілька років як той, другий зустрічає на тій же парковій алеї двох дівчат, точніше, жінок, із дитячими колясками. І на одній із них точно така ж спідниця, як було колись.
Якось само по собі розговорилися, слово за слово, і товариш з іронією повідав про ту давню історію. І мало не відскочив із переляку, бо та, в спідниці з «блискавкою», звела руки д’горі і заволала: „Ну, де, де ваш друг зараз?!»

Та отож…

Почалося з того, що був відкритий погрібник і ляда, чи як там його, ну, там, де на зиму зберігають картоплю, моркву, капусту, та, власне, те, чим ми виживаємо. Отож, одного ранку я з невідомих із вечора причин падаю в погреб, щоб принести дітям кваску…
На бочці з квасом сидить сумний кіт Мурзик.
— Ти чого тут? – питаю здивовано.
— Та впав… хтось ляду відкрив…
— Хм… Я теж… А сметану хто з’їв?
— Та отож…
Згоден, Мурзик тут ні до чого. Та згадав я його з аналогічного приводу. Приятель мій, фізик, кандидат наук, хоч і розумний, але не втеклий на бушівську зелень, жив собі на Оболоні, горя не знаючи (а на фіга геніям «негаразди») доки одного разу його рідна дружина, вчитель нормального ліцею на Подолі, не пред’явила йому іск: розлучення…
Ну, він про це на суді зізнався, хотів щось там в’якнуть, йому наші «народні» тут же рота закрили: типу – бабок нет, не фиг выдрючиваться… і сказали: віднині ви вільні одне від одного, чи як там. Словом, як у нас – оскарженню не підлягає.
І раптом піднімається вже колишня дружина мого товариша і заявляє:
— Так що, відтепер він має право до себе вводить других баб?!
І навіть наші старозавітні судді мусили сказати відверто:
— Так, він має на це право!

Найлегший спосіб

Живемо так собі, у масі своїй нижче і нижче середнього. Зате п’ємо чи не найбільше, ніж в інші періоди історії, п’ємо усі – від сопливої шестикласниці до окремих академіків.

читати