Завантажити

подивилася, а потім встала і пішла до подвір’я. Жовтий шум супроводжував її цілий день. Жовто бриніло і сонце. Щоб не втомлюватися, Галочка дивилася час від часу то на зелений ліс, то на голубе небо. Який звук у неба? Коли гроза, то фіолетовий. А коли голубе, то… то… воно дзвенить, як тоненька струна.
Увечері Пірат більше мовчав. Галочка не призналася, що ходила без милиць. Через півмісяця Пірат дав їй ще одну коробочку, і сказав, що можна буде її відкрити.
У цій коробочці сидів великий коричневий жук-рогач. Жук сидів надутий і мовчав. Галочка випустила його на стіл і думала, що це має означати. Рогач посидів деякий час і став вовкувато озиратися. Тоді насмілився полізти. Доліз до краю столу і підняв роги. Галочка огляділася і побачила, що його роги схожі на роздвоєну вербу віддалік. Жук завівся, загудів і натужно знявся в повітря.
Галочка гладила стовбур верби. Жук зачепився у верховітті і гойдався. Стара верба була гілляста і хиталася від найменшого руху повітря. Роздвоєні стовбури скрипіли і ворушилася кострубата кора. Ж-жу, ж-жу…
– Як тобі тут живеться? – питала мати Галочку через місяць.
– Я не знаю, – сказала Галочка. – Але тут краще, ніж дома. Тільки я й досі не дізналася, які звуки під водою. Була в мене рибка, але померла, а потім усохла. І все в мене переплуталося.
– Що ти говориш таке? – злякалася мати і подивилася на ліс. Там десь ходив Пірат. – Чи не болить у тебе часом голова?
– У мене зовсім не болить голова, але ще поболюють ноги, коли я багато ходжу.
– І руки болять від милиць?
– Милиці Порфирій Іванович спалив.
– То як же ти ходиш?!
– Отак і ходжу. Круг озера і в ліс. Трішки можу бігати, але Порфирій Іванович не дає ще бігать.
– Ти пила ліки?
– Ні. Порфирій Іванович почитав їх назви, а потім у великій книзі довго шукав трави, що їх замінюють. Він сам рве десь їх і варить такий собі трав’яний компот увечері біля озера, як сходять зірочки. Ходімо, я покажу, як я вмію ходити. Я хочу ще поглянути в озеро.
Там у неї було своє місце. Видно піщане дно і рибок, що тикаються в нього писками в напрямі до берега. Галочка кидала туди хлібні крихти. Рибки сіріли на жовтому дні, а інколи переверталися і срібно блискали. Коли наближалися до поверхні, зеленіли. Інколи на рибках з’являлося щось червоне.
– Коли я відгадаю, що там? – тихо сказала Галочка.
І мати вже боялася за неї.
– Я заберу тебе додому.
– Додому? Мені ще не хочеться. Тільки я все одно не зрозумію, що під водою. Може треба відійти далі і дивитися. Ти прийдеш за мною пізніше.
Одної ночі їй почали снитися поїзди. У кожному вагоні горіло червоне світло, а посередині вагонів у невеличких озерцях плавали рибки. Колеса постукували, а рибки зовсім не боялися і спокійно собі плавали…
Пірат боявся, що Галочка пішла в ліс і заблукала. Сліди вивели його до поля. Удалині по доріжці йшло дівча. Пірат усміхнувся і не пішов за ним. Тільки собака тихо повискувала.

Зелений папуга

– Хочу мати зеленого папугу. Ні, ні, не з зоологічного магазину! Два чи три червінці за знудьговану птицю, що вже звикла до манної каші… Я хочу справжнього, з Африки, щоб ще на ньому не вицвіло пір’я, щоб у кімнаті хоч із годину пахло джунглями.
– Але ж…
– Узагалі, лицарі в усі віки, зачувши навіть нерозумне бажання, ба, нездійснене, бігли сідлати коні, – голос у неї посталевішав. – То що пишуть у часописах, який фільм підемо дивитися, чи багато продають квітів у підземних переходах? Ти кудись поспішаєш? Ага, ну, салютик…
Він поспішно спродав речі, їх ще було небагато, довелося влізти в борги, здати в найм кімнату квартирантам, зажадавши гроші на рік уперед, а після служби майже щоночі працювати на розвантаженні товарних поїздів.
На візу чекав довго, квиток на пароплав придбав швидко – черги не було.
Тихий океан справді був дуже великий, хвилі в різнокольорових жилках мастил били в борт. Плавали в океані жовті шкірки апельсинів.
Усе йшло гаразд, аж поки він не прибув до місця. У посольстві вказали місце мисливської стоянки. За глухою стіною двоповерхового котеджу жовтіла низька трава на рівнині. На траві паслися тупорилі літачки – особистий транспорт мільйонерів-мисливців. Літачки були припнуті, щоб не розбіглися од вітру, а мисливці вже роз’їхалися, розібравши провідників. Одинокий бармен витирав відполіровану стойку. На ній стояла пляшка бренді, наповнена до половини.
Бармен знав, що приїжджому потрібна кімната, їжа. Більше він нічого не зрозумів. Невдаха бродив порожніми коридорами, спав у холі. У кріслі. Грали в більярд: там не треба було знати мову. Бармен брав рушницю й імітував стрільбу, приїжджий заперечливо хитав головою.
Нарешті в бібліотеці він знайшов книжку, ілюстровану представниками пташиного світу Африки. Показав барменові папугу і тицьнув пальцем собі у груди. Після обіду в котеджі з’явилися клітки з дресированими папугами. Дивний приїжджий заперечливо похитав головою і показав у бік зелених масивів.
Одного ранку його розбудив гамір:

читати