Завантажити

хлопчика.
– Ну, так малі й мови не знають американської, і хто їх слухать буде…
Назустріч гнали корів, дев’ять годин, тінь майже повністю видерлася на схил балки. Хлопці маневрували поміж чередою, корови поволі відходили убік, ліниво помахуючи хвостами. На хлопчика дихнуло теплом, він аж руку простяг і провів долонею по хребту Зірки чи Квітки. Інша корова глянула на нього ситими очима, і, здавалося, схвально кивнула головою. Хлопчикові не хотілося покидати теплого оточення череди, за останньою коровою лягала вечірня прохолода, невблаганний час ночі. Він зрозумів, як вони довго їхали, а не проминули навіть балку. Із середини щось натисло на очі: хлопчик ще не знав, що то жага непройденого простору.
Вони залишилися одні.
І як зробили ще один поворот, зовсім відчули, що поблизу вже немає нікого. З правого боку балка розширювалася, переходила в луг, а ген-ген далеко, мабуть, у поле, в рівнину, і там лежало чуже село, притишене і таємниче, і туди ще діставало проміння сонця. Незвична тиша одразу вгамувала хвилювання дня, її прохолода зняла втому, нічого не пахло, вимкнулися всі чуття, крім зору.
Хлопчик бачив балку перед собою, ніби в розрізі. Зліва, де балка крутішала, уже лежала густа, як мед із гречки, тінь. Вона так давно лежала, що з трави почав підніматися туман. Він висів за крок од землі як чудернацька матова лампочка, і косий, низький промінь із-за схилу згори обрізував його, наче під лінійку, і там, де проходила лінія відрізу, туман був золотавого кольору, що поступово, непомітно й де, переходив у рожевий і аж тоді у матовий, а над золотавою каймою різко починалася голубизна неба.
Хлопчик поклав велосипед і подерся на схил, боячись, одірвати очі від відкриття: раптом все це привиділось, адже скільки разів бував тут увечері, у такий самий час, і нічого не помічав.
Перед ними був став, і коли хлопчик піднявся вище, плесо повністю відкрилося. І в дзеркалі його він не побачив голубизни. Плесо було рожеве, і хлопчик інстинктивно глянув у небо. Воно було найчистішої голубизни. Тоді він зрозумів, що то відсвічує туман, і нічною птицею забилася загадка: чому вода не голуба від неба, нарешті, не золотиста чи не матова, а саме рожева, але думка спалахнула тільки на мить, ніби рятівний канат.
Хлопчик піднімався схилом аж поки з-за краю не виглянув шматок сонця. Тоді він поглянув униз так, щоб лінія погляду співпала з променем і золотава площина туману влила в нього свою невагомість, і хлопчику здалося, що він розчиняється в ній і летить.
Геть стемніло, коли вони повернулися додому, тільки дорога сіріла. Хлопчик завів у сіни велосипед. Дядько не вийшов назустріч, у хаті вечеряли. Хлопчик прохилив двері і крикнув усередину: я привів велосипед! Покликали вечеряти, він відмовився і побіг додому. Уже в ліжку майже спокійно подумав, що за насос він відпасе по два рази корів і гусей безплатно.
Втома покидала тіло, і нила кожна пора. І, як це завжди бувало з хлопчиком перед дрімотою, денні хвилювання прорвалися в мозок, затягуючи хлопчика знову в пережите. Йому часто здавалося, що полізли в шкоду корови, летить у колодязь відро, відскакує від поліна сокира, підходить вчителька, а в нього невиконане завдання, хлопці цілять у гілку, крикнув хтось над вухом, – і він скидався в напівсні. Але сьогодні, – може, тому, що насос зник невидимо, хтозна коли й де, наче його й не було, у втраті його хлопчик не брав участі, – щось подібне відчуваємо ми, коли вдумуємося раптом, що у світі щохвилини відбуваються тисячі крадіжок, і нічого зробити не можемо, – сьогодні нитка переживань розкручувалась надто швидко, ось уже й вузлик появився на кінці: хлопчик застиг у тіні схилу, небо, різка рівна лінія золотої кайми, рожевофіолетовоматовий туман, застигле плесо.
Років через десять, коли загубив перше кохання, він годинами простоював у музеї перед полотнами Реріха.

Коні на дорогах

Дощі й вітри вільно проникали крізь солом’яний дах, і коні з осені починали обростати кудлатою шерстю.
У кінці жовтня коням нічого робити: городи впорані, сіно, зерно, солому завезено до кониного двору; стій собі та жуй, харчу доволі. Ляже сніг, по неділях приходитимуть люди, може, випаде нагода пробігтися, посмакувати делікатесів десь в іншому селі, адже гостей пригощають розкішно. Стій та жуй, спи стоячи, тричі на день причалапує Йван Оверкович, наповнює годівниці, кида під ноги підстилку.
Усі мовчать. Буланко між ними найстарший, але він давно вже розповів останню історію, що збереглася в пам’яті, історію, однак, правдиву, бо коні і з нудьги не брешуть.
Стосувалася вона останньої війни, коли вибивали японців із Сахаліну. Був вузький і грузький перешийок, двох коней убило, гармата застряла в баюрі. Усе гинуло, і солдати видихнули разом: ну, виручай! Видихнули так, що в останнього коня затремтіла шкіра, він скам’янів на мить. Цмокнула грязюка, випорхнула з неї гармата, ну, давай!
Кінь з гарматою вів перед атаки весело і розгонисто, ніби не торкаючись землі.
То була остання історія Буланка.

читати