Завантажити

фігури вищого пілотажу, приземлялися великі пузаті транспортні літаки, з них виїжджали танки, вискакували солдати і починалась атака; а то раптом небо розцвітало тисячами парашутів. Диктор не встигав оголошувати.
То ж спочатку інженер і вирішив, що Ерік став неуважний, бо було багато вражень. Та згодом його зачепила досада. Син утратив інтерес до видовища, пропускає найцікавіше, часом дивиться не в той бік.
– Таки я мав рацію, – з гіркотою подумав інженер, малий не сприймає світу техніки.
Він запримітив, у який бік найчастіше поглядає син.
— Що там? – майже роздратовано запитав інженер.
Слова Ерік почув, а роздратування потонуло в гуркоті вертольотів, що саме клином ішли над аеродромом. Ерік показав очима. Над далеким-далеким лісом купчилися хмаринки. Батько не зрозумів.
– Хмари, – прокричав Ерік.
– То й що?
– А літаки?
– Вони всепогодні!
– Не всі, – сказав Ерік, і то була правда.
– Ти боїшся катастрофи? Грози не буде, інакше парад би відмінили. І не зіткнуться літаки, хоч їх і тисячі. Тут усе розраховано – до сантиметра. Он бачиш – на урядовій трибуні маршал, він командує.
Ерік повернув бінокль у бік урядової трибуни. І відтоді, здалося інженерові, син не одводив очей від маршала.
— Ну, що ж, я безсилий, – вирішив він, – хлопець байдужий до техніки і доведеться йому важко. Не хотілося говорити, пояснювати, показувати.
— Я безсилий зарадити... – примирившись із цим, він востаннє хотів звернутися до сина і тільки зітхнув. У небі кипів повітряний бій, літаки носилися наче в сантиметрі один від одного. Ерік дивився то в небо, то на маршала. Він дещо зблід, закусив нижню губу, пальці міцно стисли бінокль, але не тремтіли, хоч і поблідли.
— Боїться, переживає? – Никодимов згадав, що сам він у дитинстві, коли його щось лякало і не можна було втекти, заплющував очі або відвертався.
– Що бачив, Еріку, розкажи? – так зустріла Ернеста мама.
До Никодимова долинала розмова з іншої кімнати. Сам він утомлено опустився в крісло.
– Я бачив маршала авіації – сказав син, і голос його був твердий, ніби Ерік змужнів за кілька годин. Такий твердий був у сина голос, що інженер мимоволі підвівся: він-бо не сподівався від Еріка такого. – Я бачив маршала авіації і разом із ним хвилювався за льотчиків.

Вихідний

У неділю дядько не їздив на роботу, і хлопчик брав у нього велосипед. Свят у хлопчика не було: і в неділю його будили рано – відігнати в череду корову, гусей на пасовисько, наносити води. Все ж після цього його відпускали на цілий день. Бабуся купала хлопчика, давала празникові сорочку й штани, і він ішов до дядька Івана за велосипедом, щоб покататися.
Дядько виводив велосипед із сіней, підкачував шини, опускав сідло, щоб хлопчику зручно було перекидати ногу, підтягував усі гайки, а особливо міцно прикручував ковпачки на золотниках, бо в дітвори була звичка красти їх; зважуючи на це, дядько ще вибирав із гаманця ключі та викрутки. Тільки насос сьогодні він чомусь забув зняти.
За право кататися на велосипеді в неділю, хлопчик пас за дядька корів і гусей, коли підходила черга; правда, дядько давав йому гроші – за корів карбованець і п’ятдесят копійок за гусей.
Хлопчик сідав на велосипед ще в дворі. Їхав тихенько, цілячи у хвіртку, і вона пружно відскакувала від шини і, як тільки хлопчик проїжджав, ставала на місце. Щоразу дядько покрикував на нього за такі штуки, але хлопчик не зважав.
За ворітьми хлопчик подивився, чи вже дуже він витер штаньми раму. Він не діставав до педалей із сідла і їздив стоячи над рамою, похитуючись з боку в бік, і тоді побачив, що дядько забув зняти насос. Не захотів вертатися і повільно поїхав вулицею по сліду від протектора автомобіля; прислухався, як шерхотить пісок.
На той час виводив свого велосипеда і Вітька. Вітька сидів на призьбі, велосипед тримав перед собою і щось ремонтував. Його машина завжди видавалася хлопчику трьома палицями з колесами: Вітька познімав крила, багажник, дзвінок, гумові ручки, – усе зайве, що не брало участі в русі, окрім сідла. Це знову нагадувало хлопчику, що в нього немає власного велосипеда, а є дядьків «студебеккер» – важкий і незграбний, бо повністю обладнаний. Уголос він нічого не говорив, навіть намагався думати про Вітьчин велосипед як про обідрану козу.
Вони трошки покаталися на моріжку перед Вірчиною хатою. То зменшували, то збільшували швидкість, перевіряли гальма, аж на траві залишався темний слід. Особливо добре це виходило на поворотах. А тоді вирушили у Гринівку, сусіднє село. Вони ходили туди в школу.
Під гору їхали повільно і колесо в колесо, а коли почався пологий спуск, натисли на педалі. Хлопчик трохи притомився. Він навіть побачив, як із лоба впала крапля поту і залишила чіткий відбиток на піску. Якраз на вершині нагорба. Та зараз вони стрімко мчали вниз, і хлопчик тис і тис на педалі, хитаючись збоку вбік, намагався не відстати від Вітьки. Йому зовсім не хотілося вигравати це незплановане змагання, він просто хотів показати, що

читати