Завантажити

вже не міг повертатися ні в що.
— Чапаєвці, за мною! Ура!

Хлопчик, який удень бачив зорі

Він відкрив це зовсім випадково. А, може, це вміння і з’явилося несподівано: ось тут, у парку біля червоної будівлі університету, де грався з маленькою сестричкою. Хлопчик побачив білі цяточки на голубому небі. За хвилину впевнився, що то не шматочки павутини, не метелики, навіть не сніжинки: білі цяточки не рухалися. Коли він придивився уважніше, то помітив, що цяточки не тільки білі, серед них є й рожеві, і зеленкуваті, і деякі з них, коли хлопчик трішки примружив очі, мерехтіли. Хоч він рідко бачив вечірнє зоряне небо – міських дітей укладають спати, як правило, о дев’ятій годині, а перед цим вони сидять перед телевізором – сумніви пропали. Він дійсно бачив зорі вдень.
Хлопчик і дома, і в школі прославився своєю неуважністю. Він знав про це, тому кілька разів перевірив себе. Заплющував очі, закривав їх беретом, відвертався, змінював місце. Зорі залишалися на небі. Тоді він примусив себе не хвилюватися. Присів на лаву, зав’язав Ланочці черевика, поправив шапку. Кілька разів удихнув глибоко і видихнув. У грудях щось бігало, він затис його і прослідкував, щоб воно сховалося подалі. Тепер все стало нормальним. Він спокійно міг дивитися на зорі і прийняв їх як дійсність. У якогось дідуся узнав, котра година і запам’ятав: четверта. Вивчив умови: температура градусів п’ятнадцять, сонце в цей час було заховане хмаринкою.
Ніхто в світі не бачив зірок удень, от що, сказав він собі. Їх не видно і крізь сучасні телескопи. Появу зір о четвертій годині нічим виправдати. Сонячного затемнення немає – хмарка не рухається, хоч вона в кілька разів більша за університет. Ніхто в світі не бачив зірок удень, і ніхто йому не повірить. «Тоді тільки залишається визнати, що я несповна розуму», – подумав хлопчик.
Він зітхнув і вирішив щось робити. Може, зорі видно тільки при таких умовах: у вересні, о четвертій годині дня, коли сонце ховається за хмаринкою, а великий шматок неба залишається голубим.
Вдруге він посоромився звертатися до незнайомого дідуся. А свідки були потрібні.
Він потяг Ланочку до майданчика, звідки чулися голоси дітей. Там же, поряд, дорослі грали в доміно. Гамір стояв неймовірний. Раз по раз він заглушувався сухими пострілами: доміношники опускали кісточки на стіл. Хлопчик не звернув на них уваги: дорослі надто зайняті.
Хлопці грали у футбол. Він прихилився до штахетика, чекаючи, доки хтось із них опиниться поблизу. Нарешті м’яч вилетів за межі майданчика, аж на вулицю Рєпіна. Гамір трохи стих. Поблизу відпочивав худющий хлопчина, витирав рукавом голубої футболки лоба; волосся в нього дибом стояло на голові.
– Послухай-но, – покликав його хлопчик, і той повернувся.
«Які в нього колючі й палаючі очі», – подумав хлопчик.
– Послухай, ти не бачив удень зірок? – спитав хлопчик.
Футболіст мимоволі задрав голову до неба.
– Он там… – показав хлопчик.
Та вдруге футболіст не звів очей догори, він вирішив, що його розіграли.
– Ти що, псих? – крикнув він, – Чи по шиї хочеш? То я зараз!
Вкинули м’яч, і футболіст розчинився в гармидері.
Хлопчик зітхнув. Пора було вести Ланочку додому, давати сік після прогулянки. Він поглянув на небо: небо було всіяне білими цяточками.
Кілька днів хлопчик перевіряв себе. Виявилось, що він-таки справді бачить удень зорі. Треба тільки, щоб сонце в цей час ховалося за щільну хмарину. Від упевненості хлопчикові не стало легше, хотілося з кимось поділитися своїм відкриттям. Міркував і так: можливо, у космосі відбулися якісь зміни, й зорі спроможні бачити всі, тільки ніхто вдень не дивиться на небо. Тому пропонував товаришам таке: знайди в отому куточку неба чорну крапку, що то, літак чи птах. Товариші до різі в очах вдивлялися в небо, і, коли б вони бачили зорі, неодмінно б повідомили. А відкрити їм таємницю хлопчик не наважувався.
Що то за таємниця, коли її не хочеться розказати! А йому хотілося з кимось поділитися, тільки страшувато було. Чому – і сам не міг пояснити собі. Важко бути єдиною на Землі людиною, яка вдень бачить зорі. Ніхто тебе не в силі перевірити. Когось треба було переконати, що він удень бачить зорі.
На уроках вибирав, на кому зупинитися. Так пройшло кілька днів. Вибір упав на дівчат. Хто знає, чому.
На перерві перед останнім уроком, тамуючи в собі сором, підійшов до Лєни Волчек. Вона йому подобалась, і це ускладнювало розмову. Тільки вже не міг відступати.
– Лєно, ти одна сьогодні додому ідеш? – вирвалося в нього одразу, хоч хлопчик зарані приготував цілий вступ, і в тому вступі все випливало само собою, природно. Приміром: чи не нападають на тебе собаки по дорозі, чи хлопці не зачіпають. Коли що, то я…
– А що? – спитала здивовано Лєна.
– Я хотів тобі сказати щось важливе.
Лєна задумалася, на щічках у неї з’явився легкий рум’янець.
– Добре, я зачекаю тебе біля універмагу, – сказала вона тихо.
Лєна жила на вулиці Енгельса. Це зосім недалеко від універмагу. По підземному

читати