Завантажити

спис. Лежимо, страшно страшенно. Притислися один до одного і чекаємо. Вже близько. І ось величезна голова закриває майже весь вхід. Кошлата грива і очі завбільшки з помідор. Страховище шкряба кігтями землю і ричить… Лев… Так, лев.
Я виставив спис уперед, іншим кінцем впер у землю. Дратуй його, шепчу Тюті. Тютя мовчить. Ну, що ти візьмеш із малого? Що ти, кажу, Джон, помирають один раз, а живуть ціле життя, дратуй! Він із-за моєї спини по-собачому: гав-гав. Малюк… Лев відступив назад, припав до землі і стрибнув, сто дияволів йому в печінку! Стрибнув на свою голову на мій спис. Захарчав, смикнув ногою і вмер.
— Оце так здобич, – сказав я Тюті.
— Да, – каже Тютя, – Це здобич.
— Що будемо робити з ним?
— Білувати треба. У кооперацію шкіру здамо, халви купимо.
До ранку і впоралися. А як тільки зійшло сонце, піймали коней, що в балці паслися, і в Бобрик. Де тут, питаємо, приймають шкіри? Показали нам та все питають, що ми таке страшне веземо. Здали, отримали по три карбованці, купили …халви, Гальці нашій іграшок…
– А гуску, гуску додому пригнали? – запитав Микола.
– Як засіріло, ми пустили її в балку, хай своїх чекає.
Жила довго дивиться в Миколине обличчя. Микола слухав уважно, навіть статечно, очі його випромінюють тепло в напівтемряві.
– Багато див у нас, – порушив коротку мовчанку Жила. – Воно ясно, хутір далеко від великих сіл, кругом поля, вже за Якимівкою ліс, а гай – так серед поля. Живеш і не знаєш, а як пошукать… На Озерищі пітона бачили. Метрів чотири…
– Петро, – гукнула мати з двору через дорогу, мий ноги і лягай спати, бо ти в мене допарубкуєшся.
– Добре, завтра докажу, – кинув Жила і заляпав босими п’ятами по траві.
Микола, як і ввечері, сидів на спиляній вербі. Тепер він був не один: поруч грілися на сонці його брат-шестикласник, і Славко, Миколин та Жилин одноліток. Жила зупинився біля воріт і став дивитися на хлопців, догризаючи яблуко. Треба було перейти вулицю. Хлопці чекали. Він рішуче кинув качан і рушив.
– Привіт.
– Привіт, привіт.
Він сів, щоб на нього менше дивилися, але хлопці напівобернулися, і Жила опинився перед шістьма очима.
– Ну, давай, валяй про пітона, – сказав шестикласник. Микола посміювався до себе, а Славко, повискуючи, засовався на місці.
– Про якого пітона? – У Жилиному животі щось обірвалося, і він, ще не вірячи, поглянув на єдиного слухача своїх пригод.
– Про чотириметрового, – нагадав шестикласник.
– Піди сам і подивись, – Жила обпік Миколу поглядом.
Потім бекнув, підскочив і кинувся через дорогу до двору. Спиною відчув, що всі троє схопилися з місця і залилися сміхом. Микола погнався за ним.

Брехун-дудка,

На горі будка.
Переймайте брехуна,
Що в решето вибива!
Жила хряснув хвірткою, а за ворітьми кривлявся Микола. У дворі поралася баба.
– Чого нечистий вас душить? – спитала баба.
Жила байдуже сів на якусь колодку, вийняв яблуко і так само байдуже почав гризти. Хліви, хата, ворота надійно охороняли його з усіх боків. Над ворітьми з’явилася Миколина руда фізія.
– Бабо, а ваш Петро брехун!
Недогризок просвистів у нього над головою, аж чуба пригладив. Війна почалася.
Через півгодини Жила оглядав своє військо, де кожний вояк був молодший за нього. Але всі вони вірні, бо Жила грався з ними. Підтягували штани і шикувалися.
Тютя витирав рукавом шмарки. Тютя ненадійна людина, його можуть зманити.
– Тютя буде моїм заступником, – сказав Жила, – він прослідкує за озброєнням і опорядженням загону. Брати коней, мушкети і шаблі. У мене буде ще Смітт-і-Вессон… І в Тюті теж.
Скоро вони гарцювали на соняхах по двору. За спинами теліпалися мушкети, а в руках блискали свіжооббіловані дубці. Жила походжав із револьвером за поясом. Тоді рипнула хвіртка – прийшли дівчата.
– Хто такі? – суворо гукнув Жила, вилазячи на дрова, як на тачанку.
– Ми теж хочемо воювати…
– А що ви вмієте робити?
Дівчата знизали плечима.
– Добро, – сказав Жила, – Надя з Марією сядуть на коней, а ви вдвох будете сестрами милосердя. Тільки пам’ятайте, що війна – не весела прогулянка. Будуть жертви.
У двір почало летіти груддя.
– Так, артпідготовка… По місцях!
Ворог тимчасом пішов у психічну атаку:
Дівчачур, дівчачур,
Піди в поле поночуй.
Там кішку деруть,
Тобі ніжку дадуть.
Колона гуртувалася перед хвірткою. Зараз вона мала відчинитися, і противники опиняться віч-на-віч. Там не буде вже ні Миколи, ні Славка, ні шестикласника і щоб їх зовсім викинули з пам’яті, Жила раптом сказав промову:
– Товариші, це наш останній і рішучий бій! Вороги лицемірно порушили договір і вирили топірці війни. Знову ллється кров, але ми віддамо її всю до останньої краплі, а свободою не поступимось…
Малюки зачудовано дивилися на Жилу. Командир їхній раптом побачив, що він гарцює на Орлику в чистому полі перед полками, і нема ні хлівів, ні хати, ні воріт, нема ніякої схованки, а вишні – то вибухи снарядів, пилюка з дороги – гіркий дим. Він відчув себе легко-легко і

читати