Завантажити

струнка і красива, вічнозелений ідеальний конус, та й годі. Я вже дививсь на ялину, як на близьку істоту, близьку й рідну, може, як на двійника. Гуляйте, фройдисти і юнгісти, поле неміряне!..
Загалом, вилазіння на останню ялину складнощів не становило. Як мовилося, вона була страшенно густою своїми лапами-гілками – поміж них було темнувато і в сонячний день. Я вже подумував узяти з собою ножівку, щоб десь там прорізати собі прохід, як ото роблять землепрохідці в джунглях. Тільки вони горизонтально, а я – вертикально – у бік неба.
Та не став переінакшувати попереднього досвіду для останнього сходження. Таке щось, древнє й темнувате, підказало: на останній раз жодних новацій. І тут же подумалося (вперше!): це добра гущавина: коли зірвусь (це вперше подумалося про страховку), швидко не полечу, буду, як по дотичній, мов із гори, буду слаломити (це з сьогодні) на пузі по суцільній глиці, й завжди встигну схопитися за якусь китицю лапи, а вона, хоч і тонка й гнучка, але не ламка… Підказую: вперше подумалось про щось таке, як страховка, запасний варіант, і взагалі – можливість падіння.
Ножівки я з собою не взяв. Майже в суцільних сутінках (серед найбілішого літнього дня!) продерся (білочкою? вужем?) крізь оті згадувані джунглі окремо взятої ялини. Певно ж, цей проміжок стовбура, точніше, росту його припав на якісь природні катаклізми, zum Beispiel1 (для прикладу (з нім.), саме сахарівські водневі бомби випробовували… (Це погляд із сьогодні). Мутація відбулась.

Я обійняв стовбур і сів перепочити, увесь у гливиці, подряпаний, тіло чешеться спітніле, ніби тебе обсипали остюками, втік би – та на ставок.
Я поглянув угору – за вітттям-лапами небо ледь проглядалося. Там уже не було нічого цікавого, крім найбільшої на хуторі висоти. І нічого цікавого, типу голого стовбура-параболи.
Механічно, перебираючи руками й ногами, як на драбині, пішов угору: треба ж діло завершити. І вже коли перед очима з’явилася остання вершинка, справді, остання, що завершує дерево, цьогорічна, свіжа, ще покрита голочками на зеленому стовбурці, з ніжними сизими бруньочками на кінцях гілочок та їх відгалудженнях, прийшла в малу голову, можна сказати, вавилонська думка: вивищитися над найвищим деревом у селі. Вершинка могла погнутися (та під ногами в мене гілля трирічне), але зламатися не могла… (Sic! Ще один sic! – уже в підсвідомі потяги втручається логіка, раціо).
…Я неквапом огледівсь довкола, останній вершечок ніжно лоскотав моє подряпане підборіддя. Довкола, у радіусі не менше десяти кілометрів, було видно все, як на долоні: у легенькому туманці труба Тернівського цукрового заводу, – вона, поки йде сезон переробки буряків, буде визначати гудками зміни, а нам – час; утопаючі в зелені села, жовтогарячі лани з пшеницею, ячменем, вівсом; а он, за Гринівкою на безмежному лоні, застигли два комбайни: то Іван Павлович Погорілий змагається з Кузьмою Позиченим – як вони встигають зі всілякими поломками все-таки підібрати врожай? – …вигорілі під кінець серпня балки з чередами корів, застиглий, ніби й справді великий, Городищанський ліс, чітко окреслені лінії ще обсаджених деревами доріг… словом, усе, як на топографічній карті.
Вище за мене були тільки птахи, літаки і перші космічні супутники. Змагатися з ними вже (чи ще?) сенсу не було. Я зітхнув і спустився на Землю.
Може, тому, що (як зазначено вище, поза інстинктом «уперед у вись»), з’явилися раціоналістичні думки про те, як діяти в екстремумі, тобто романтичне лазіння за висотою починало зростати цілком виправданими мотивами страховки; може, стало просто нецікаво (адже зі мною ніхто не змагався, і, відповідно, не мав із того жодних лаврових вінків і кубків), і я практично одразу втратив інтерес до лазіння; мене вже використовували як «професіонала»: зрізати верхівку для новорічної ялинки, зруйнувати сорочине чи вороняче гніздо, аби вберегти домашніх жовтопузиків, прив’язати на висоті мотузкою дерево, щоб тягнути внизу за ту мотузку, аби підпиляне дерево лягло в потрібному напрямі…
Та ж ніші невідомого (підсвідомого) теж порожніми не бувають. З’явилося, мабуть, закономірно, протилежне, мобви для рівноваги. Я непомітно втягнувсь у стрибки в воду: з розбігу, з берега, з пеньків, верб, вільх, дамб, мостів, у тому числі й залізничних (тоді вже ми жили в Тернах, де в Білопілля з цукрового заводу ходила «кукушка», перетинаючи річку Терн). І це на певний період стало теж ідеєю фікс, навроченням, холєра його знає, чим ще. Може, своєрідним наркоманством.
Стрибав у будь-яку калюжу: головою вниз, «солдатиком» – у разі стійки «струнко», «бомбочкою» – підтягнувши руками коліна до рівня грудей. Багато тут усіляких прикладів типу «переступити межу», «подолати страх перед висотою» (я її ніколи не боявсь, висоти, але найперш тої, що веде вгору, а з тою, що вниз – інші стосунки. Коли лізеш вгору, на щось спираєшся, а коли вниз летиш – далебі. Це – як відчуття в літаку, де від тебе нічого не залежить).
Знизу – вгору, згори – униз. І, чим далі, тим більше

читати