Завантажити

якби автобус не стрибнув на черговій вирві, і я з потойбічних висот не гепнувся знов на сидіння, миттєво зреагувавши, як гарний спортсмен, на яйця, що намагалися від струсу вискочити з торби, пересипані гарбузовим насінням для очікуваних ударів далі, – далебі, вранці не було б мені чого їсти, а вам сьогодні не довелося б читати одкровень про левітацію.
…Я – консерватор, я законослухняний громадянин. Таким був завжди і, сподіваюсь, залишусь. І не треба мені про режими! Типу: коли режим сякий-такий, то варт створювати «Молоду гвардію», рвать поїзди і розклеювать листівки: переможці все одно почнуть з диктатури меча і орала, – своїх же під меч («пряников сладких на всех не хватает»). Ну, а село – годівника – знов під ніготь… Вважаю, що за всякого режиму слід виконувати справно свої обов’язки згідно з маючою місце професією. Ну, подумаєш, із тридцятих років минулого вже століття (ох, забудь, забудь…) почали всі красти: селяни з поля по буряку, робітники з заводу по шайбі, зубилу, ножу й т.д., а вошива інтелігенція – скрепки зі столів своїх наукових. Так це ж життя, мєлочі жизні!
Тотальний крадіж став духовною оновою нинішнього суспільства, де крайніх нема. Але я про п’ятирічні плани. Бо на мене після п’яти літ знов найшло, вступило, підняло. На рівному місці.
Сидимо собі в гуртожитській кімнаті, уже випускники, уже з направленнями на роботу в школи (сільські, звичайно, і далекі, куди, до речі, поїхали тільки ми з дружиною з радістю і добровільно, а хто не поїхав, — жодних санкцій і позбавлень дипломів, себто, невиконання самим собою взятих на самого ж себе зобов’язань, не каралось не тільки державою, а, знов-таки, самим собою. А ми говоримо про нинішній тотальний моральний занепад…).
Сидимо кожен сам по собі. Нажилися разом, надивилися одне на одного, взаємообридли. Я думаю про чергове абсолютно нове життя. Я знову починаю з нуля. Я знову тільки атом, котрий буде товктися по Всесвіту, аби здибати своє alter ego й або, поєднавшись, витворити щось нове і значуще, для чого, власне, нас сюди і пустили, або анігіліюватися, перетворившись в ніщо. Отож, починаючи з атома, сходинка за сходинкою іду все далі й далі по дорозі до осягнення того, до чого йшли сущі до мене, при мені і після мене. Починаю розчинятися в безмежжі. Уже не лечу – а поєднуюся з космосом, вічністю: я єсьм, був і буду.
Останнім спалахом кутового зору (бо я вже був під стелею) побачив перелякані очі моїх побратимів. Клятий гуманізм і погубив мене. Я повільно опустився з-під стелі. Спокійно попросив, щоб усі вийшли, бо хочу поспати. Що було й виконано бездоганно.
Я просто злякався. Бо побачив, що коли піду далі, я вже буду не «я». Добре, коли геніальним придурком із прибамбасами (я ніколи впритул не займався, для прикладу, мікробіологією, а тоді побачив, якими шляхами вона розвиватися буде, що сьогодні й підтверджується один до одного), або просто нормальним придурком у Павлівці. Невеликий вибір. Тому я моментально заснув, а прокинувся вже нормальною людиною.
Привіт, Вітьок!

Леви засинають у буряках

Вони сіли на стовбур спиляної верби, і Микола розповів, як важко було її спилювати, таку товстелезну; Миколин родич будував хату і купив вербу за тридцять карбованців.
Вони притомилися за день, вже темніло, і було гарно – трохи побалакати.
– А знаєш, – почав Жила, – позавчора, коли на небозводі засяяла Венера і почав супитися Марс-вояка…
Він підозріло глянув на Миколу. Микола слухав.
– …позавчора вечір видався для мене зовсім не мирним. Знаєш нашу рябу гуску? Вона найпізніше висиділа і ходить не з табуном, а сама… Ну, всі гуси прийшли, а рябої нема. Мати полаяла мене і послала шукати. Я взяв із собою Тютю. Пройшли всі три балки – нема. Вже зовсім ніч, Тютя змерз та йде зі мною, боїться вертати додому. Дійшли до околиці Біликівки. Міссісіпі спокійно несла свої води. Плентаємося берегом у повній безнадії і насвистуємо. Раптом гелкнуло. Наша, пізнала мій свист. Бач, не наважилась іти по темному і вирішила заночувати на воді.
Вилізла гуска на берег, а що з нею робити? Гусята малі, у темряві губляться. Виручило те, що їх мало – вкинули собі за пазухи та й пішли, а гуска, гелкаючи, за нами побігла. Ми вирушили навпростець, через буряк.
Ідемо – що таке? – зліва стіна бур’яну, справа стіна бур’яну. Дохазяйнувалися! …Отакої висоти, як оце од нас до тої сухої гілляки, а стебла завтовшки з мужичу руку.
Ідемо і чуємо, що наша гуска ніби тривожиться, крутить головою. Я став прислухатися. Так, хтось за нами йшов. Хтось великий, бо як не старався не підіймати шуму, хащі тріщали. Це вже мені не сподобалося – чи не краще б ото незнайомцеві вийти на дорогу?
Показалася будка, де сапальниці ховаються від дощу, я торкнув Тютю за плече і кивнув на будку. Ми стрибнули в темний отвір.
– Чув?
– Чув…
Я витягнув ножа, ну, пам’ятаєш, того, що батько з Полтави привіз: дерев’яна колодочка і довге лезо. Витягнув палицю з покрівлі – це ще бригадир лаятиме – і прив’язав ніж поясом до палиці. Вийшов маленький

читати