Завантажити

поверталися зі стадіону, де донесхочу награлися в футбол із нашими темношкірими братами по класу, студентами сільгоспакадемії. Розгарячілі, молоді, сильні, красиві, розумні, йшли ми неквапом, мов відтягуючи задоволення від тугих струменів води, що ось-ось ударять по наших м’язистих спинах.
Якось непомітно в цю вселенську гармонію уповз деренчливий звук допотопної чортопхайки. Нас доганяли зі швидкістю не більше п’ятнадцяти кілометрів на годину двоє хлопців на старезному мотоциклі. Такі ж молоді й красиві, як і ми, хіба що менш сп’янілі від весни. Не встигли ми зверхньо осміхнутися, як мотоцикл наскочив на суху грудку, трохи став гопки, заглух і… Пасажир відскочив убік, щоб падаюча машина не придавила ногу, водій вилетів із сідла попри всі закони інерції (швидкість, маса і т.д.), вилетів простоволосою головою прямо в бетонний стовп електроопори.
Він лежав навзнак із здивованою посмішкою на обличчі, на лобі ні синця, ні рани, ні крові, тільки чоло заливала блідовоскова хвиля. Хлопець уже був мертвий.

Ще як жили ми «індувално»…

Для початку про всяк випадок – поясню отой слововиверт із заголовку. Так моя бабуся Уляна переінакшила модне за її молодості, – навіть на хуторах, – революційне слівце «індивідуально». Отже, мова йде про часи колективізації, коли усуспільнювали не тільки коней, худобу й реманент, а й душу селянина-власника, – «індувала».
Тут наперед варто пояснити й назву одного предмета, який, власне, і буде в центрі нашої оповіді. Мова йде про киянку. Це такий столярний інструмент, простіше – дерев’яний молоток, така собі невелика довбешка. Б’ючи ним у торець шерхебелів, рубанків, фуганків, – тоді також дерев’яних, – майстер корегував цим висоту стругаючого леза. Це дуже спрощене пояснення, тільки щоб суть була зрозумілою. Конструкція киянки елементарна: дерев’яний брус завбільшки з третину цеглини, а в нього вставлена рукоятка сантиметрів у тридцять.
Отож початок 30-х. Зграї уповноважених у чорних шкірянках никають під принишклими стріхами сіл і хуторів. А в школах – бо де ж іще збиратися? – ідуть гарячі дискусії про майбутнє щасливе життя в колективі. Тоді якраз і народилося прислів’я: «Харашо в колгоспі жить – один робе, сім лежить».
Під час отаких-от зборів, десь під ранок, піднімається на імпровізовану сцену, що плаває в самосадному диму, відомий на всю округу тесля Митрофан Степанович, а в руці в нього – киянка. Президія нашорошилася: чи й не вражий елемент із диверсійною метою зазіхатиме на їхнє дорогоцінне життя, яке, до того ж, партії належить? Та дядько спокійно поклав струмента на червоне покривало і попросив слова. Зал завмер. Бо Митрофан Степанович чоловік був неговіркий, але вже коли казав що, то ніби нове вікно ставив чи двері, – точно і навічно.
— Гражданє власть! – урочисто почав дядько. – Те, що ви отут казали, мабуть, правильно, і красиво хочеться жить усім, та ще й у спокої та довольстві. Я за таку жизнь, і всі ми тут за таку жизнь. Але отут є одна заковика… Ось перед вами лежить киянка. Розберіть її: хоч поодинці, хоч гуртом.
Президія зверхньо заусміхалась: треба ж дурнем буть, щоб дерев’яного молотка не розібрати!
Старший – ніби для проби – знічев’я почав висмикувати ручку, згодом із підкресленою недбалістю передав підлеглим. Але й у тих нічого не виходить, хоч убийсь. Обличчя повноважених – і так червоні – й геть побуряковіли від ганьби, аж на їхньому тлі скатертина на столі поблідла.
— То тоді, мо’, хто з присутствующих розбере струмента? – звернувся дядько до зали.
— Так вона ж у тебе з секретом, Степановичу! – гукнув хтось.
Охочих не знайшлося.
— Ну, кончайте базар! – підвівся старший, – дайте мнє чьо-нибудь увесистое, и я этот предмет разнесу на атома!
Митрофан Степанович стенув плечима. Взяв киянку, стукнув зашкарубленою долонею кудись там, і та проста дерев’яна довбешка розпалася сама по собі на кілька частин: справді, була з «секретом». Деталі дядько поклав на стіл перед високими державними достойниками, озброєними не тільки «наганами», а й найпередовішою, найнауковішою революційною теорією.
— А тепер зберіть. Чи хай хто з зали збере. Хоч гуртом, хоч поодинці.
Як не мучилися, нічого не вийшло.
Дядько зітхнув тяжко, вмить стулив деталі докупи, стукнув щось там легенько, – все стало на свої місця міцно й надійно, – зітхнув ще важче та й посунув до виходу.
Чим закінчилася для Митрофана Степановича дискусія про індивідуальне й колективне, зрозуміло. Пришили йому антирадянську агітацію з усіма належними тоді латками. І перекваліфікували з великого теслі в одного з мільйонів пастухів білих ведмедів.
А киянка… киянка всього-на-всього дерев’яний молоток для правки столярних інструментів.

Дуже вихований птах

Розказувала бабуся Уляна.

У селищі нашому – Тернах на Сумщині – (ще тридцять років тому було 10 тисяч мешканців, нині сто п’ятдесят хат продається та покупців нема) до жовтневого перевороту сидів господарем князь Щербатов із досить відомого дворянського роду. Пам’ятаєте зі школи «Тучки

читати