Завантажити

вони вже обоє жваво затанцювали тільки їм зрозумілий танок, піднімаючись все вище і вище.
Колись я прочитав у дуже розумній книзі, що метелики знаходять одне одного на відстані кількох кілометрів – щоб з’єднатися в подружню пару. Вони вловлюють якісь там відповідні ферменти, котрих усього-навсього кілька штук молекул на певний кубічний обсяг простору, і летять назустріч одне одному. І знаходять одне одного! І продовжують рід!
Я вірю вченим. Це єдина категорія людей, малооплачуваних або й зовсім без зарплати, для котрих смисл життя – істина.
Але тоді мені хотілося вірити в інше: знав, що його кохана десь поряд і чекав на неї до останку!

Із житія голів колгоспів.

Другий варіант щастя

Пам’яті батька

Спочатку мій батько, Положій Іван Миколайович, був заступником голови колгоспу. Ось так: після якогось там курсу партійної школи взяли та й призначили. Ще йому і тридцяти не було. Квартирував поки сам у тому селі – доки службову добудують, ну, а ми на батьківщині, на своєму хуторі чекали того часу.
Але шлях до району проходив повз той хутір Старо-Зінів. І дуже часто батько по дорозі з центру завертав до нас (окрім обов’язкових недільних відвідин) разом із своїм начальником, головою того ж таки колгоспу Кубраком (ім’я, по-батькові забув): пообідати, бо ще далеченько їхати, щось із харчів перехопити, бо ж чужина – вона скрізь чужина. (А тепер мені думається, що заїжджали вони просто перевести дух після безкінечних нарад, набратися, так би мовити, снаги перед невідворотним і негайним втіленням у життя керівних вказівок. Бо тоді мені, малому, але начитаному і наслуханому від «брехунця», це уявлялося саме так: дядько ЦК у Москві вигадує, вимудровує, та що там! – відкриває геніальну ідею подальшого кроку у світле майбутнє, викликає республіканських керівників і дає їм відповідні вказівки, ті у свою чергу кличуть начальників обласних і вже строгіше пояснюють, що й до чого; ну, а ті районним уже й пальчиком перед носом помахують; потім настає черга Кубрака і мого батька: тут уже і кулачком по столу постукують, і голос стає металевішим, як у командира піхотної роти перед атакою: до бригадирів, завгоспа… ну, а ті вже по-простецькому й на мат переходять: на мою матір та інших тіток-буряківниць, аби правильно сапками махали, гарно землю оббивали з коренів і чистили їх не до себе (можна око запорошити а від себе; часом воля Москви напряму доходила й до мене через вуста бригадира діда Степана, коли я навіть верхи на конячині не встигав за телятами, що, мов голодні щуки, косяками рвалися на зеленіючі овси й пшениці, так уявлялося, а виявилося, що, у принципі, й не помилявся.
Тож заїжджали вони перевести подих і підкріпитися. Більше сорока літ спливло, а в пам’ятку: аякже, як не цукерку, то печиво, то булку з маком чи й просто бублик дарували, а то й фабричну хлібину, і часто книжечку. Одного разу заскочили, червоні з морозу чи ще від чогось типу критики чи самокритики. Роздягнулися та й відразу по чарці – була така посуда рівно на сто грамів, «полустаканчик» – холодного як кришталь самогону, тут же й по другій, не чекаючи, доки бабця витягне з печі борщ і картоплю чи яєшню підсмажить: закусили квашеними огірками з капустою та салом. Обличчя їхні почали набувати природного кольору (а водій «бобика» Василь, навпаки, буряковів – перед близькою домівкою йому дозволялося, та й хто його в простудних полях перевірятиме?).
По третій хряпали під борщ, упрілий у великому горщику. Хоч на другий день його їж – смаку не втрачає, хай там м’ясце і рідко водиться.
Худющий, як жердина, Кубрак їв справно й багато, хоч від добавок і відмовлявся, а впоравшись із полумиском борщу, мусив перепочивати і перекурити те діло «Севером». Батько за компанію – також. Мабуть, важило й те, що це вже було не нервове цмулення, гірке й похапливе, а перше за день розважливе куріння: схоже на те, як перевалюєш гору і кажеш «х-у-ух», ніби позбавившись навіяних нечистю волохатих невпізнаваних химер…
– Я вже не знаю, Ім’я Побатьковичу, – каже батько в паузі, – коли ж нам працювати? Мало не щодня – у район: шерсть, м’ясо, яйце, план, готовність, нова постанова… А коли ж конкретно, на місці, цим займатися? Накачують, накачують, наче ми тупі якісь і не розуміємо політики партії, тим більше, вона в кожній газеті, від районної до «Правди», продрукована. А звіти?.. На кожну дрібницю – «явиться самолично». І сидиш годинами по приймальнях із такими ж, чекаєш черги…
– А-а, – відчужено-ліниво відмахується від стороннього Кубрак. Він насолоджується простим блаженством ні про що не думати в цю мить, спокоєм, що розливається в ньому зсередини. Він старший за батька, встиг попартизанити, повоювати, виклопотати кулю в легені. – Звикнеш. Як усі. Я вже давно адаптірувався.
Я аж підскакую від почутого незнайомого слова. Повторюю його кілька разів про себе, щоб запам’ятати, не втримуюсь, обламком олівчика записую на окрайчику газети, для видності – на обкладинці зошита. Це як скажу на заставні весною – хлопці вдуються, новий матюк,

читати