Завантажити

столичних водіїв, і Олексій Сергійович негайно покинув салон таксі, перемістившись на заднє сидіння джипа.
3
Коли джип чинно підкотив до високих воріт однієї з дач мальовничої Пущі-Водиці, що за п’ятнадцять кілометрів від української столиці, чоловік з рідкою борідкою, що сидів на передньому сидінні, повернувся до Олексія Сергійовичеві й послужливо повідомив:
– Приїхали, але виходити не поспішайте: коли машина заїде в гараж, я вас проведу, – і чоловік вибачливо посміхнувся.
Олексій Сергійович мовчки кивнув. Було в зовнішності його супровідника щось неприємне, хитро-зловтішне, що дісталося від звірка, що затаївся, живучи серед більш могутніх родичів. І метушливі рухи рук, і його лисяча мордочка здалися Олексієві Сергійовичеві прибраною маскою лакея, що довго наймитував і давно звик до цього. Водій, похмурий сільський чолов’яга, який, можливо, вирвався в місто на заробітки і завдяки щасливому випадку осів у сильних світу цього в ролі візника, за всю дорогу не проронив ані слова, вражаючи врівноваженістю, надзвичайною плавністю водіння й толерантністю до пасажирів.
Яка ж чудова тут природа, подумав Олексій Сергійович, вибравшись із автомобіля вже у дворі будинку, оточеного майже триметровим муром з червоної цегли. Із замилуванням мружачись на диск сонця, що хилилося за хвойні гриви сосен, Олексій Сергійович на мить відволікся думками від мети приїзду. Все тут уже потопало в густому листі, і тільки кілька величезних, схожих на атлантів дубів на межі ділянки ще стояли оголені, без зеленого убору. Вони й оберігали це вмістище політичних інтриг від цікавих поглядів. Все, як і в нас, всі ключові питання розв’язуються на дачах, у лазнях, на кортах, ніби ненероком, побіжно. – Артеменко з насолодою наповнив легені лісовим озоном і раптом побачив, як по краю загорожі м’якими, нечутними стрибками пострибала білка. Маленьке звірятко на одну мить безтурботно застигло в граціозній позі, вигнувши й розпушивши хвіст, і Олексієві Сергійовичу здалося, що білка зухвало й безцеремонно роздивляється його. От би жити в такому відлюдному куточку, гортаючи книги й віддаля спостерігаючи за тим, як світ поволеньки божеволіє... – пронеслася очманіла думка. Але хіба це можливо? Війна світів, вічний конфлікт ідей і принципів.
– Може, хочете закурити? Чаю або кави? – Лисяча мордочка виявилася надзвичайно запобігливою.
– Ні, спасибі, я не курю. А пізніше вип’ю чаю.
– Нам пора в будинок. – м’яко наполягала нашпигована інструкціями лисяча душа.
Олексій Сергійович не противився. Хоча йому хотілося насолодитися подихом живої природи, він розумів, що високий мур не стане перешкодою, якщо почнуть професійно вести його або цих доморощених політиків.
– У вас отут білки так просто по муру стрибають, прямо як у Вашингтоні, – не утримався Олексій Сергійович, підходячи до невисокого, у кілька сходим, ґанку.
– Та що там Вашингтон! Вашингтон – жалюгідна копія нашого роздолля. Звірини в нас, як у зоопарку. Ви б бачили, як білячий молодняк у пальники грає! Тут уже кілька поколінь виросло без страху, тому й до людей на руки йдуть, беруть горіхи.
Олексій Сергійович побачив, як розгладилося до цього зосереджене обличчя його супровідного, як відбилася в ньому, наче у дзеркалі, розділена радість щирої любові до природи й оголилося на одну мить дитяче захоплення. Він усвідомив, що це і є людина без маски, що вона має можливість вертатися до цього стану лише в рідкісні миті. І, напевно, усе рідше й рідше, поки не зростеться з маскою придворного лакея.
– Що ж, прошу вас, – немов отямившись, провідник указав на вхідні двері.
Олексій Сергійович увійшов у великий прохолодний хол з високими стелями, шкіряними меблями, незліченними картинами на стінах і світильниками біля них. Не можна сказати, що його вбила розкіш, скоріше спантеличив обтяжливий симбіоз багатства й несмаку. Дивовижне змішання стилів і напрямів живопису спочатку приголомшило, наче він потрапив не в будинок, а на склад, але потім в Олексія Сергійовича з нізвідки виникла думка, що ця дикунська екзотика неспроста. Може, тут зарите золото партії, на стінах стомлено висять ресурси, приготовлені на чорний день? Можливо, він і помилявся, але ця забавна думка розвеселила його. Зрештою, якщо середні партійці живуть так, то, мабуть, лідери суспільної думки можуть посперечатися із самим Лукуллом. Чого дивуватися: агітатори за всіх часів коштували дорого. Та й він сам, здається, не бідує. Хіба який-небудь тульський інженер або видатний конструктор з Коломни міг би розраховувати на такі ресурси, які споживає він? Зрозуміло, все це необхідно для великої державної справи, тому й доводиться жити за так званим правилом понтів, інакше навряд чи чогось можна домогтися. І йому самому сподобалося виправдання свого небідного побуту, додаткових витрат на комфорт і дорогу машину. Зрештою, він представляє велику країну, державу, майже імперію.
Пролетіло не менш чверті години. Якась миловида повна жінка років сорока принесла йому гарячий міцний чай, як він просив. Залишила на

читати