Завантажити

зрозумів: починається нова війна, готуються грандіозні бої нового типу, нищівні атаки, сховані від недосвідченого погляду, починається новий етап його кар’єри й життя.

Частина перша
ПРОЕКТ «ІМПЕРІЯ»

Народ появляється тоді, коли виникає якась матриця, що потім зі сторіччя в сторіччя творить ті самі психотипи, на основі вже єдиного етносу. [....] Створення єдиного російського народу протягом найближчих 10–20 років – це реальність.
Олександр Самоварів, один з ідеологів розвитку російського націоналізму початку XXI століття

Розділ перший
(Київ, квітень 2006 року)

1
Стояли розімлілі від теплої вологи останні дні українського квітня 2006 року, і Олексій Сергійович, який вже місяців з вісім мотався між двома столицями, впивався запашною пряністю міста на Дніпрі. Відверто кажучи, переїзди не завдавали особливих незручностей: по-перше, все було ґрунтовно продумано, добротно організовано й повністю оплачено; а по-друге, невимогливість, інфантильний спокій і провінційна добродушність Києва його розчулювали. Після агресивної штовханини Москви Київ був невимовно затишним, і це дисонувало з помпезністю й футуристичними настроями першого міста совєтської імперії. Тихі ритми заспокійливої колиски слов’янства й навічно застрягла між Подолом і Печерськом християнська смиренність наповнювали Олексія Сергійовича спокоєм, наче він потрапив у дитячий парк із незчисленними гойдалками. Винайнята за старим Ботанічним садом досить респектабельна квартира з високими стелями й стильними меблями його більш ніж задовольняла – вона легко виконувала й функцію офісу, втім поки що майже невідвідуваного. Але місткі й дорогі за місцевими мірками апартаменти були частиною програми проникнення в країну – могутнє відомство не шкодувало коштів. Офіційно як виконавчий директор фонду «Росія-2050» Олексій Сергійович Артеменко організовував усілякі, як він уважав, дурощі: за плечима вже був несосвітенний форум слов’янської дружби, абсолютно не потрібні йому ділові контакти й стомливі конференції в різних аудиторіях. Він навіть встих долучитися до фінансування якогось побілянаукового засідання, що увінчалося презентацією якихось малозрозумілих брошур на честь авторів яких йому довелося виголосити дикувату хвалебну промову. Одне слово, він старанно виконував приписи Центру: безупинно створював навкруг себе водяні кола, зовні безневинні, часом навіть корисні, але загалом нічого не варті. Він ще не доріс до публічного життя, але й ця його форма була зовсім не схожа на риб’ячу, цілковито мовчазну, котрою він жив раніше. Звичайно, система непомітно підтримувала його всіма можливими каналами, всіма можливими негласними способами – алхімія образів з елементами частівкової бравади споконвіку була російським конем будь-якої шахової партії. Система дала йому вхідний квиток у всі двері, до яких дотягувалися її довгі мацаки. А дотягувалися вони так далеко, що в полковника дух перехоплювало. Артеменко відвідував прийоми, організовані посольством у Києві, але навіть посол, а тим паче аташе з питань оборони, не мали найменшого уявлення про реальну місію керівника якогось там російського фонду. Йому треба було, як у них казали, «світитися», тобто бути на очах, при ділі, щоб вільно переміщатися й невимушено знайомитися з десятками людей, піклуючись про те, щоб хоча б один з кількох десятків нових знайомих виявився тим дорогоцінним поводирем, здатен привести до виконання головного, ретельно камуфльованого, схованого за ширмою його мурашиної активності. Втім, це головне тільки-но починало набувати контурів повноцінної таємної місії, все ще розпливаючись у тумані паркетних зустрічей і декоративної імітації дійсності. І тому часто ніщо не заважало йому насолоджуватися повітрям чудового міста на Дніпрі, розчиняючись у чарівній аурі його богоугодної шляхетності. Хоча Київ Олексій Сергійович любив ще з часів дитячих екскурсій, коли разом з іншими безтурботними школярами заворожено дивився на масивну гробницю Ярослава, на всеоохопний погляд Володимира-Хрестителя, що обрій, на святі мощі в задушливому підземеллі Лаври, тільки тепер став сприймати місто усвідомленно, перейнявшись його душею, стривоженою недавніми подіями.
Сам Київ пережив кілька етапів переосмислення, і помаранчеві колір революційної ейфорії у багатьох давно вже не викликали бурхливої радості. Якщо спочатку він скидався на злетілого із гнізда птаха, неспокійного й розпачливого, наділеного нестримною рішучістю, то тепер птах повернувся на своє колишнє місце, і лише якісь ледь вловимі електричні вихори тривожно витали в повітрі. Артеменко не міг не помітити необоротних змін масової свідомості, однак не узявся б дати їм однозначну оцінку. Він бачив: там, де колись був дрімучий ліс, тепер зяяла порожнеча безжалісної вирубки. Демонтаж колишніх підвалин виявився для багатьох настільки ж хворобливим, як кровохаркання; випльовуючи свою психічну недостатність і затурканість, жителі цієї новітньої держави ніяк не могли дотягтися до європейських стандартів. Ситуацію

читати