Завантажити

повітря. Єдиним приємним елементом зачерствілого побуту був вишуканий журнальний столик зі скляною поверхнею й вигнутими оленячими ніжками. А ще пишний килим, ступивши на який в мокрих від засніженої бруківки туфлях, Олексій Сергійович спантеличено глянув на залишені сліди. За цим заняттям і застав його полковник Круг.
– Про це не турбуйтеся, – мелодійно промуркотів він, як завжди вигулькнувши тихо й непомітно.
Зрозуміло, тут прибирають, але нечасто, оскільки навіть прибиральницю, напевно, доставлюєть свою.
– Попрацюй трохи над обстановкою, – Віктор Євгенович полюбляв говорити натяками. У цей момент він оглядав кімнату прищуленим поглядом дизайнера.
Олексій Сергійович не уявляв, що саме намірився зробити його шеф, але з досвіду знав, що спокійне очікування прояснить ситуацію. Щоразу, коли полковник Круг розмовляв таким чином, Олексій Сергійович внутрішньо напружувався, бо не знав, чи інтерпретувати ситуацію як дрібну перевірку, або ж начальник говорить інакомовно просто за звичкою. Іноді його розпирала цікавість: а що, коли Круг і вдома так розмовляє?
– Столик і крісла переставимо у центр. Ось сюди. Ось так, – примовляв він, трохи крекчучи, коли удвох пересували важкі крісла, що впиралися в підлогу. – Так. Нормально.
Кілька вм’ятин на килимі по-зрадницькому сповіщали про перестановку. Віктор Євгенович приніс дві пляшки мінеральної води. Потім тацю з фруктами, тарілочку з горішками. Ще невеликий блискучий таріль з печивом. Цукорницю. Попільницю.
І знову зник, щоб за кілька секунд зринути в дверях з тією ж посмішкою й чотирма склянками для води. Потім заварив свіжого міцного чаю й витяг звідкілясь із надр шафи чотири напрочуд чисті горнятка. Дивлячись на них, Олексій Сергійович мимоволі подумав, що, очевидно, горнятка парадні, які дістають не для кожної зустрічі. Так, зустріч не рядова, неординарна. Він глибоко й важкувато зітхнув, незважаючи на комічність розіграної інтерлюдії. Все-таки кумедно було спостерігати за полковником ГРУ, що метушиться.
– З того, що мені відомо про майбутню розмову, можу повідомити таке: мова йтиме про дуже конкретні завдання на найближче майбутнє, – полковник Круг говорив, спритно нарізаючи лимон і раз у раз позиркуючи на свого підопічного. – І, якщо не помиляюся, завдання ці поставив Сам.
«Сам» – це хто? Начальник військової розвідки Росії Корабельников чи, може, сам Путін? Олексій Сергійович із задоволенням задав би таке питання. Але якщо вже незворушний Круг злегка нервує, виходить, що йдеться про щось надто серйозне, аби завчасно пхатися з питаннями. І від цієї думки Олексій Сергійович до болю напружив м’язи ніг, наче хотів удавити стопи в підлогу. Так непомітно для оточення він знімав наростаючу напругу. Раптом пролунав вимогливий, хазяйський дзвінок у двері. Круг радісно кинулося відчиняти.
Не збігло й хвилини, як двері розчинилися навстіж, і в кімнату широкими впевненими кроками ввійшов моложавий кремезний чоловік із сивим, акуратно зачесаним на прямий проділ волоссям, вольовим, різко окресленим підборіддям і кремнієвими очима. Підборіддя й вилиці були прикрашені короткою борідкою, через що його легко можна було б прийняти за університетського професора. Він рішуче пройшов через половину кімнати до Олексія Сергійовича, який поспішно підвівся зі стільця, й простягнув руку.
– Анатолій Всеволодович, – рукостискання було міцним й різким, очі в цей час вп’ялися в Олексія Сергійовича. На нього дихнуло холодним вітром.
– Полковник Артеменко Олексій Сергійович, – коротко відрапортував у відповідь, розуміючи, що це цілковита дурниця. Адже прибулець знав про нього набагато більше, ніж він сам. Але рапорт не змінив виразу обличчя високого гостя.
Після цього Анатолій Всеволодович без вагань наблизився саме до того крісла, яке підготував для нього Круг, і, на ходу розстебнувши ґудзики піджака, потонув у м’яких обіймах фотеля.
Тим часом Олексій Сергійович уже зустрічав другого гостя. Цей був вищий від першого на голову, важчий, з опасистим черевом, що випирало з-під піджака. Долоня його була велика й пухка, і лише десь у глибині рукостискання вловлювалася груба чоловіча сила. Він, імовірно, соромився своїх затягнутих шаром ведмежого жирку розмірів при коротуні-начальникові, бо голова його впереваж залишалася нахиленою, ніби хотів сховати богатирський зріст. Великі й, як здалося Олексієві Сергійовичу, каламутні, широко посаджені очі з некрасивим більмом на лівому, саньми проїхалися по ньому з певною цікавістю та іронією. Другою рукою притримував розпухлу від паперів папку. Почувши скрипучий, невиразний бас цього чоловіка, що відрекомендувався Вадимом Вадимовичем, Олексій Сергійович так само коротко відрапортував.
Нарешті за великою постаттю Вадима Вадимовича, що всівся на дивані, вигулькнув рухливий і жвавий Круг з розумним і відданим поглядом, зверненим до Анатолія Всеволодовича.
– Чаю?
– Либонь.
Віктор Євгенович налив усім чаю, не поцікавившись в інших, чи хочуть вони його. Від Олексія Сергійовича не сховалось, що в присутності

читати