Завантажити

мазків, а подекуди й відверто слізливі картини провінційного життя, у голові Артеменка визрівала складна диференціація того, що відбувається. Вона частенько підштовхувала його до провокаційної думки, що результати кремлівського впливу принесуть тут більше користі, ніж шкоди. Думка ця була похмура, нечітко оформлена, зате вона стимулювалася постійними електричними розрядами у вигляді розпоряджень і завдань з Центру. І Олексій Сергійович намагався дивитися на Україну очами генерала Лимаревського, а дотиком рук сприймати інструкції, що видає невтомний Віктор Євгенович. Справді, все, що було за межами Москви там і за межами Києва тут, бачилося йому однаково жалюгідними сурогатами життя, хай і зовсім не схожими один на одного. Втім, схожості були. І тут і там до безпам’ятства пили, живучи у своєму дуже тісному законсервованому світі. Як окремі родини підсліпуватих кротів, що контактують, хіба що із сусідніми родинами. До кінця квітня наелектризованість стала зростати, і Олексій Сергійович мимохіть відчув звичну напругу дії, що насувається. Як у театрі, тільки він був серед акторів – то тінню одного, то тінню іншого. От-от він одержить перше подання про свою нову місію, хоча часом і здригався від страху сплутати Боже благословення з упорскуванням у вену наркотичного зілля.
2
Нарешті прийшло конкретне завдання Центру. Перебування в старому, наповненому сміховинними міражами кіні закінчилося так само раптово, як і почалося.
У Пущі-Водиці була запланована одна з тих особливо важливих зустрічей, заради яких він, властиво, і перебував у Києві. «День, що годує рік», – кинув йому в аеропорту Віктор Євгенович перед ваговитим рукостисканням. Звичайно тихий, приглушений голос куратора цього разу вигадливою вібрацією розсунув і затулив характерний шум летовища. Ще б, подумав Олексій Сергійович, сумнівів немає. Вперше з початку проекту його висмикнули в Москву настільки різким ривком, і вперше на один день. Намічалась нерядова зустріч з керівництвом однієї української політичної сили, що колись піднялася в надхмар’я української політики, а нині ослаблої, що пролетіла повз парламент і тому готової на дуже багато чого заради повернення хоча б частини колишнього впливу. Щодо людей, з якими мав говорити, Олексій Сергійович одержав вичерпні інструкції, встиг ознайомитися з кількома стопками секретних повідомлень і навіть переглянути близько десятка дисків з відеоматеріалами про деякі подробиці суспільно-політичного й приватного життя цих відомих у країні людей. Додому завітати навіть не подумав і, тільки-но попрощавшись з Віктором Євгеновичем, у проміжку між очікуванням посадки в літак і злетом, відчув неприємну й нав’язливу печію, що переросла в тягуче бажання зателефонувати Аллі, повідомити, що він у Москві, і поговорити про нічого не значущий дріб’язок. Але, взявши стільниковий, раптом передумав. Його мозок уже ґрунтовно перешикувався на конкретне завдання, і Олексій Сергійович тепер побоювався штучним перемиканням збити це налаштовування.
До моменту зустрічі полковник Артеменко їхав до людей, яких уже чудово знав, включаючи зміни їхніх настроїв, схильностей, прихильностей – ну, загалом, усе, що необхідно для виконання завдання. Він відзначив про себе бездоганну зосередженість на майбутніх переговорах. Закорковане автомобільними заторами місто повільно плинуло за тонованим склом повз його свідомість, і він лише машинально пізнавав своє місцезнаходження. Тільки в одному місці, побачивши на великому рекламному щиті зображення нового політика у вишиванці, Олексій Сергійович вийшов з трансу. Ця м’ясиста особа, дуже схожа на співаючого на сцені університетського ректора, безсоромно закликала до нової партії. Ну й наплодилося ж тут партій і кандидатів у лідери, відзначив про себе. Один бездарніший за іншого. Винченко. Хто такий цей Винченко? Ага, згадав. Ну як же, був міністром, сіра, примітивна особа, обтяжена шлейфом темних оборудок. Хіба можна вважати, що народ прокинувся від сплячки, якщо такі поліпи все ще збираються робити політику? Вже краще «Путінський призов», і всім лавою, без можливості відхилитися від маршруту, творити нову імперію.
Добре, ув’яжемось в бій, а далі подивимося, подумав про себе, коли гримнули дверцята машини, у відбитті злегка запиленого автомобільного скла побачив ставного, по-військовому підтягнутого чоловіка в добротному костюмі, прикрашеному модною краваткою. Очі цього чоловіка здалися полковникові Артеменку зіркими й проникливими. Як і домовились, він залишив свою машину на стоянці на Львівській площі, де його очікувало раніше викликане ним же таксі. Воно й доставило місіонера до людного місця неподалік Бессарабського ринку, де, щедро розплатившись із водієм, ще якийсь час посидів у салоні таксі, поки не під’їхав чорний, як лісовий ворон, великий японський автомобіль із затемненим склам й зухвало виблискучими поверхнями литих дисків. З м’якою спритністю зупинився на підйомі бульвару з ім’ям великого Кобзаря, у тому самому місці, де частенько спритні даішники ловлять недосвідчених

читати