Завантажити

прибулих, Віктор Євгенович став особливо галантним і люб’язним. І від розуміння недоречності вже далеких йому законів цивільної субординації, зовсім не схожих із армійськими і тому лицемірнішими, йому зробилося неприємно й дещо соромно.
– Увімкніть телевізор, – розпорядився Анатолій Всеволодович.
Олексій Сергійович зчудувався: навіть у перевіреній конспіративній квартирі ця людина воліла перестрахуватися. Фарс? Професійна звичка?
– Часу небагато, відразу перейдемо до справи, – почав Анатолій Всеволодович.
Усі спрямували погляди на нього, і Олексій Сергійович бачив тепер тільки дорогу, в дрібний білий горошок темно-синю краватку цивільного генерала й велику, що дисгармоніювала з його не позбавленим шляхетності обличчям, родимку, котра визирала через нечіткий край борідки в лівому куті губ.
– Олексію Сергійовичу, ми детально проаналізували вашу попередню роботу, виконання особливо важливих доручень в Алжирі та Франції, взяли до уваги ваші адміністративні здібності – я маю на увазі створення фонду «Росія-2050». Є думка доручити вам нове, вкрай важливе, я б сказав – життєво важливе для нашої держави завдання.
Анатолій Всеволодович на мить замовк, так що всі чули тепер тільки дзвінкий жіночий голос, що долинав з опуклого екрана старомодного телевізора.
– Мова йде про Україну. Причому особливо цінна сьогодні навіть не інформація – наш традиційний профіль, а вплив у просторі наших інтересів. Наша мета відтепер полягає в зміні рішень вищих ешелонів влади інших країн. Шляхом прямого вербування або використання впливових у державі персон взамін реалізації їхніх інтересів – байдуже.
Від цих слів Олексій Сергійович похолов, щось важке і жахливе налягло на нього згори, стало віроломно підступати до горла й душити. Не може бути! Ніяк не може бути такого! Але зовні в нього не здригнувся жоден мускул, жодна жилка. Генерал продовжував, і його опукла, мов ґудзик, родимка знову заворушилася від руху тонких, упертих губ.
– Скажу прямо: ми почали втрачати країну, що завжди відігравала ключову роль для Русі, для всього слов’янського світу. Цілі, намічені новою українською владою, вступають у різку суперечність з нашими життєво важливими інтересами. Вони підривають російський дух на всьому континенті, – генерал знову зробив багатозначну паузу. – Одне слово, вищим військово-політичним керівництвом Росії ухвалено рішення про ведення активної роботи з метою відмови України від просування на Захід і зміни режиму. Нам потрібно закріпити Чорноморський флот у Криму на вічні віки й повернути заблудлу республіку у фарватер нашої зовнішньої політики. Коротше, сорок сім мільйонів зомбованих демократичним вірусом людей треба поставити в історичне стійло. І робота ця має бути проведена філігранно.
Анатолій Всеволодович знову зупинився, – він був напружений і задоволений собою. У тому числі тому, так, у всякому разі здалося Олексієві Сергійовичу, що побоювався завестися й виявити зайві емоції. Від уваги Артеменка не вислизнуло, що генерал Лимаревский назвав Україну республікою. Анатолій Всеволодович тим часом обвів присутніх палаючим поглядом, у якому виблискувала енергія сонця, – якби зіштовхнутися з ним, то очі неминуче почало б різати від невидимого світла. Після такого погляду хочеться відбігти на два–три метри і сховатися за ріг будинку. Це був навіть не погляд учителя, що дивиться на незрілих ще учнів. Погляд вождя, незворушного й нічим не стримуваного, що негайно відправляє організовані юрби на барикади.
Вадим Вадимович великою п’ятірнею витер чомусь змоклу, почервонілу лисину, а потім голосно сьорбнув чаю з горнятка, доторкнувшись до його краю повними губами. Звук цей був по-російському переконливий. Олексій Сергійович мигцем глянув на нього й відзначив, що широко розкриті великі очі з більмом надавали йому циклопічного, печерного вигляду.
Тим часом Анатолій Всеволодович продовжив розлогий монолог, який виявися довгим і втомливим. Поки генерал тлумачив про його, Олексія Сергійовича, особисту роль й завдання у новій великій грі, в його свідомості незвідь-чому поплили знайомі поля з колоссям пшениці, що налилося, великі хвойні лапи й міцні кістяки дубів, затим раптом сяючі золотом дзвіниці Софії й Лаври, майже неосяжний водний простір Дніпра, що розлився колись через дурість інженерів. І чомусь мармурове погруддя усміхненого Сократа із Софіївського парку в маленькій провінційній Умані, якого він довго, з цікавістю розглядав ще з батьком, міцно тримаючись за його жилаву руку. Але потім з туману міражів раптом зринула родимка-ґудзичок і стала рости до неймовірних розмірів, розпливаючись перед очима, заповнюючи весь простір. Артеменка повернула до дійсності заключна фраза начальника.
– І, нарешті, найголовніше: Україна, довірена вам і вашим колегам, стала ділянкою боротьби число один!
Суконна мова генерала Лимаревского ще якийсь час звучала в кімнаті. Але все сказане опісля було вже не важливо для полковника військової розвідки Олексія Сергійовича Артеменка. Досвідчений офіцер ГРУ все прекрасно

читати