Завантажити

загострювала неоковирність влади, яка виявилась неготовою до виконання місії. Ідеалізація її дуже швидко змінилася осудливим спостеріганнями за скандалами й розбірками всередині влади, поступово переходячи у вакуум інтересу. Втім, жителі Києва і всієї України ще з захватом смакували останнє чудо «помаранчевої» революції – свободу слова. Але й тут інтерес до політичних телешоу з одними й тими ж особами, що набридли, як злобливі мухи, до моменту приїзду Олексія Сергійовича був майже втрачений. Ці особи або завчено-нудно, або з екзальтованою наснагою викривали, таврували ганьбою, застерігали, але, як не дивно зловісне порочне коло залишалося непорушним. Ніхто ні за що не вболівав, боротьба обіцянок, гасел і дошкульних публічних заштриків ніяк не позначалася на житті решти країни. Політичні сили та їхні виборці давно навчилися жити окремо одне від одного, вимушено перетинаючись лише під час голосування, щоб викресати чергову іскру в новопереораній свідомості.
І все-таки Олексій Сергійович знаходив на своїй батьківщині якісь вогнища просвітління, неясного осяяння, яке його, хрестоматійного космополіта нового часу, радували й забавляли. Коли він пройшовся навесні каштановим, з неймовірними запахами Хрещатиком, завернув на Прорізну, щоб намилуватися скульптурними композиціями символів совєтського кінематографа, Київ уявився йому новим європейським раєм. Дух, що витав тут, був зовсім не схожий на переброджений паризький або затхлий брюссельський. Він був навіть чистішим, ніж вічно навіжений, просочений рогатим чортовинням дух Амстердаму. І, звичайно, полковникові Артеменку тут було затишніше, ніж у проіржавілій, зарозумілій Москві. Київ залишався містом, хоча вже непомірно більшим і часто запорошеним. Москва давно стала територією, щільно заселеною людськими масами. Київ застав роздратованим від політики, тоді як решта України все ще перебувала в стані сенситивної інерції. Але в Києві він знайшов щось зовсім нове й незвичне: багатоликість, багатоголосся, багатогранність поглядів. У Москві ж усі давно звикли до трону, бронзового обличчя й до того, що обличчя це одне.
Олексій Сергійович, гортаючи ранками столичні таблоїди, часто побіжно згадував інструкції, дивуючись талантам кремлівських провидців передбачати ситуацію. Або, можливо, моделювати, програмувати? Він поки що не міг дати повноцінної відповіді на це питання. Але ставало зрозуміло, що сигнал діяти надійде з дня на день. Сонячний і безтурботний Київ уже дозрів, щоб стати його милим, притягальним бранцем. Тільки одна думка, спорадично спливаючи, викликала досаду: у блискучому, але черствому Парижі з його претензійними французами він добре знав, проти кого бореться; у димчасто-солодкому Києві не міг звикнути до необхідності глибокої інверсії. Професійно стежачи за поточними подіями, Артеменко знав: ось-ось почнуться погані переміни, ричання, озлоблення, плювки, а йому так не хотілося думати про це. Трафарети ворогів на батьківщині, хай і колишньої, все-таки виходили безглуздими. Артеменко міркував про це, спостерігаючи в сквері навпроти соковито-червоного університету за неспокійними й скуйовдженими студентами, що намагаються піймати життя за вуздечку. Він слухав українську мову й дивувався: люди так швидко перешикувалися, так жваво розмовляють мовою предків, начебто так було завжди. Але ж він сам, з дитинства використовуючи для спілкування лише російську, навіть не уявляв, що українською цілком природно користується так багато людей. Він чітко бачив, що навіть зараз Росія й Україна живуть двома різними життями, що не пересікаються, начебто й не було тієї багатовікової дружби, про яку з таким пафосом було написано в шкільних підручниках покійної епохи. Дві держави часом здавалися йому птахами, що живуть на різних висотах. А іноді рибами, що живуть на різних глибинах. А що буде, коли зміняться три покоління? Неймовірно! Тому приймав нинішні розбіжності за безглуздість. Неприпустиме, дивним чином постале відхилення, яке треба усунути. Він хотів бачити себе автомеханіком, що налагоджуватиме автомобіль з вмонтованою сторонньою системою. Але це вдавалося не завжди. Переконання самого себе, поява якоїсь нової для свідомості згубної сугестії іноді дозволяло прийняти до серця необхідність роботи тут, а часом відмовляло. Виникали дивні, незбагненні образи, що з’їдали його аргументи, з якими постійно доводилося боротися за допомогою інших аргументів – шлагбаумів з отриманих інструкцій. Його відрядили як досвідченого лоцмана корегувати курс України, корабля, що таємничим чином загубився в тумані і рухається з несправними приладами зовсім не в тому напрямі. Хоча, правду кажучи, у нього давно не було абсолютної переконаності, що й сама Росія рухається правильним курсом, – занадто вже все було заплутано навіть для нього, досить обізнаного й компетентного спецслужбіста.
А що ж казати про жителів якої-небудь глибинки? Після короткої поїздки в Умань до матері, декількох швидкоплинних розмов з давніми знайомими, просто уважного погляду на бляклі, позбавлені яскравих

читати