Завантажити

Офіцерський гамбіт (уривок із роману)

Дилогія Валентина Бадрака «Східна стратегія», що складається з двох романів – «Родом із ПДВ» і «Офіцерський гамбіт», – художні твори, присвячені курсантам Рязанського повітряно-десантного училища.
В «Офіцерському гамбіті» старі друзі, випускники Рязанського ПДВ, знову на стежці війни. Полковник ГРУ Олексій Артеменко включений до складу російських резидентур на території України. Він разом із численними колегами з російських спецслужб веде активну боротьбу, спрямовану на зміну зовнішньополітичного курсу України, зміну образу держави. Він особисто бере участь у ряді операцій проти України, але згодом починає сумніватися в правильності свого вибору.
Полковник ПДВ Ігор Дідусь проходить дві чеченські війни, бере участь у конфлікті Росії із Грузією. На його очах розгортаються суперечливі картини людських доль. Безжалісна м’ясорубка перемелює життя простих росіян у глобальному проекті відтворення нової імперії.
Кожний з двох друзів своїм шляхом доходить висновку, що конфлікт еліт України й Росії штучно перенесений на народи, а за вчинки державних діячів розплачуються прості українці й росіяни.

Якщо хочеш відпочинку – віруй, якщо ти жадаєш істини – шукай.
Фрідріх Ніцше

ПРОЛОГ
(Москва, конспіративна квартира Головного розвідуправління Генштабу РФ, квітень 2005 року)

Ключ у дверях із синхронним металевим хрускотом двічі прокрутився, ненароком злякавши тишу й вічний напівморок сходової площадки, і Віктор Євгенович, легко штовхнувши двері вперед, повернувся зі солоденькою, пластиліновою посмішкою:
– Прошу.
Як завжди, лаконічний і усмішливий, наче вчився в американських менеджерів по збуту якої-небудь дрібної, нікчемної продукції, подумав Олексій Сергійович, штовхаючи далі важкі, очевидно зі сталевою пластиною, двері й заходячи в такий же похмурий, ніби дещо здивований чиїмось візитом, передпокій. Віктор Євгенович спритно й по-котячому нечутно проникнув досередини й клацнув вимикачем.
– Олексію Сергійовичу, роздягайтеся, – сказав він, розплившись у штучній посмішці, коли двері зачинились, – будьте, як удома. Навіть простіше.
Нарешті Віктор Євгенович заговорив, став більш схожий на себе, подумав Олексій Сергійович. Хоча, який він насправді, мабуть, не знає ніхто. Хіба що дружина. У відповідь Олексій Сергійович теж посміхнувся, і теж неприродною, нещирою посмішкою – відвідини цього необжитого приміщення не обіцяло нічого доброго. Над циклічно змінюваними конспіративними квартирами завжди нависала тінь невизначеності й неясної тривоги. На третій поверх вони піднімалися у повній тиші, і округла спина Віктора Євгеновича під час мовчазного руху здавалась похмурим і навіть лиховісним провіщенням. Перед Олексієм Сергійовичем його безпосередній куратор Віктор Євгенович Круг появлявся під різними масками, найчастіше непроникними навіть для нього, спеціально навченого заглядати в чужі душі. А можливо, в Олексія Сергійовича образ полковника Головного управління розвідки Генштабу так затуманений через те, що той не є об’єктом вивчення, а безпосереднім начальником? Можливо...
Вони швидко, начебто кудись поспішали, скинули свої пальта, вологі від сніжинок, що розтанули на них, і пройшли в більш простору кімнату.
– Не бували тут? – поцікавився Круг, і вже інша, переможна посмішка відбилася на його круглому обличчі.
Навіщо запитувати, якщо й так знає, що він тут не міг бути. Очевидно, конспіративна квартира для спеціальних зустрічей з агентами. Але він тут не міг бути тому, що ніде не міг бути без Віктора Євгеновича. Полковник Круг, цей ставний, ідеального вигляду, напрасований чоловік з короткою військовою стрижкою й ласкаво-проникливими очима, був упродовж останніх років його поводирем. Незамінним посередником у стосунках з темним, підвальним, всесильним світом. Тож Олексій Сергійович з його вчинків, уривків фраз із розмов стільниковим телефоном і рішень здогадувався, який лукавий демон ховається за оксамитово-м’якою шкіркою його зовнішньої оболонки.
– Не бував, – так само поштиво відповів начальникові Олексій Сергійович, з удаваною цікавістю оглядаючи кімнату.
– У такому разі обживайтеся. Тим часом я підготую деякі формальності для зустрічі.
І з багатозначним наголосом на останньому слові Віктор Євгенович зник у дверях, завбачливо причинивши їх за собою і нібиби ненав’язливо обмеживши переміщення Олексія Сергійовича.
Залишившись на самоті, Олексій Сергійович підійшов до книжкової шафи. На нього дивилися рівні, красиво укладені цеглини з монументальними іменами класиків, відрізняючись лише палітурками і кольорами написів. Обідок шафи був запорошений. На стіні напроти висіла картина – дивна, гнітюча фантасмагорія у вигляді безглуздої, щільно сплетеної павутини. Це й все інше – кутастий, по-совєтському добротний диван, безглузді масивні крісла, важкі від пилу штори зі справжньою павутиною в далекому куті, – видавало відсутність мешканців і безнадійну занедбаність житла, відлунювало казенщиною й затхлістю застояного

читати