Завантажити

здивуванням фіксував то тут то там жагуче бажання гризти, шматувати на шматки ворогів, доводити до повного падіння і потім добивати тих, хто впав. Якось від одного росіянина з різко зрослим рівнем патріотизму він почув: «Пора вже цих зарозумілих хохлів тикнути носом у лайно!» Більше із цікавості, ніж з професійного інтересу Артеменко спитав про причини такої ненависті. І нестриманий міщанин приголомшив його цілковитою простотою міркувань: «Та як же вони відмовилися від своїх витоків, від слов’янського коріння? Не всі, певна річ, це політики їхні Україну розділити хочуть, заморочили народ і тягнуть його у прірву. Узяти цих баламутів та й постріляти, як при Сталіні! Тоді б знали, як на захід ходити!» Артеменко не став уточнювати й прояснювати деталі – цієї тиради йому було достатньо, щоб зрозуміти, що суспільна думка давно стала лише відображенням комбінацій, розроблених у дослідницьких лабораторіях влади. Справді, міркував він, до 2005 року ніхто навіть не згадував про перспективу розділення України, ніхто не думав навіть про саму можливість такого розділення. Але ось добротно попрацювали спецслужби, політтехнологи, засоби масової інформації, і все стало на свої місця – тепер не тільки кожен українець, а й російський обиватель знає: Україна може бути розділена на Східну й Західну. Чудово, вигукнув він сам собі. Якби не було так гірко.
Розвідник спокійно й відсторонено діяв, ніби був спостерігачем, а не виконавцем. Але сумніви, якими він ні з ким не ділився, все зростали. Від розуміння штучно створеного нового вододілу в людських стосунках в ньому все частіше підіймалася хвиля моторошного жаху. Найбільше Артеменко боявся побачити ознаки появи у людей справжньої ненависті до тих, з якими донедавна обіймалися при зустрічах, а за столами змагалися у гостинності, разом пили горілку, на схожий манер закушуючи огірками чи оселедцем. У нього довго нило у грудях щоразу, коли він чітко уловлював: люди, що вийшли з одного великого кореня, виявилися вбивчо різними за менталітетом, за світоглядом. Що ж пробудило такі дивні суперечності, що лежить в основі настільки жахливої непримиренності, яка виникла, здавалося б, на порожньому місці? Чи то, бува, не розіграш шахової партії, перенесеної з дошки на гігантську територію? Чи то руйнівне бажання одних пробудити кепське відчуття вторинності у дргих?
Розвиток ситуації дедалі більше скидався на похмуру гру, в хід якої втрутилися потужні енергії, що не піддаються розумінню. Ззовні гра була дитячим показом масок-страшилок, коли з-за рогу з веселим запалом з’являється загрозливий малюнок, націлений на обличчя, й одразу зникає, щоб звільнити місце для іншої маски. Але в дитячій грі весь сенс у потішній виставі, у той час як у дорослих гра кодифікується в точно розраховану траєкторію руху до мети. На відміну від схильних до імпровізації дітей дорослі спиралися на бездоганно завчені ролі. Ніби люди були іграшками, войовничими тваринками або солдатиками з ключиками у спинах, які хтось непомітно підкручував. З кожним днем ситуація змінювалася: люди тверділи й черствіли, чомусь ставали розлюченими і дратівливими, у них виникала зовсім не властива і водночас абсолютно очевидна ненависть до тих, хто просто дотримувався інших поглядів. Ніби ці погляди були не думками, а наставленою на них зброєю. У багатьох раніше спокійних і врівноважених мешканців двох держав виник високий, дуже хворобливий ступінь патріотизму. Як під час експедиційної хвороби, розкрилися душевні рани, про які думали як про давно загоєні рубці. Страшні, витягнуті з братніх могил тіні Голодомору із запалими щоками, сталінські намісники з хлистами й насильницькою русифікацією, непримиренний Степан Бандера, Роман Шухевич, що затаївся з автоматом, грізні ганьбителі українського Пьотр і Єкатерина, авантюрний Петлюра – все змішалося в один інформаційний потік, що лихоманить душі. Наче після вибиття корка з пляшки шампанського, в якій нестримно заграли гази; але з шийки мала ринути зовсім не безневинна піна вина, а щось жахливе, що знаменує початок біснуватого танцю чортів.
Одного разу під час прийому в посольстві з обмеженою кількістю запрошених Артеменко почув цікаве пояснення ситуації. Він любив приходити у просторе, завжди урочисто прикрашене і водночас затишне приміщення з високою стелею. Того разу, взявши келих з червоним вином, він відійшов трохи убік, щоб роздивитися, звикнути до обстановки й товариства, яке зібралося. Однак до нього одразу підійшов з келихом у руці сивий чоловік з сумними розумними очима та зачесаним назад рідким волоссям. Впали в око світла борода, глибокі борозни на чолі та численні променисті зморщечки навколо очей.
– Олексій Сергійович Артеменко? – увічливо запитав він, і коли Артеменко кивнув ствердно, представився. – Мені рекомендували звернутися до вас. Я – Іван Єлисейович Вихухолєв, головний конструктор московського підприємства «Салют». Певно, чули про таке.
Артеменко знав це підприємство. Одне з тих, де мали розгортатися дублюючі виробництва тієї оборонної продукції, яку

читати