Завантажити

вибраний за мішень не випадково – про нього знав кожний українець, його вбивство і подальше розчленування симптоматичне, зрозуміле навіть замшілому обивателю, воно має лякати невідступністю примари розбрату між народами. Дивлячись на такі втрати, бачачи вгасання нового, богатирського літака, а з ним і неминуче умирання всієї високотехнологічної галузі, кожний українець повинен був самостійно дійти до усвідомлення: «Так це ж президент зі всією своєю командою винен! Це влада не змогла довести свою спроможність, то нехай краще згине вона, ніж всі ми з прикутою до ніг гирею підемо на дно!» Світ уявлень побудований на контрастах, він є загадкою лише для недосвідчених. Ці контрасти, спираюсь на правдоподібні подробиці та шалені емоції, й створював полковник Артеменко. Часом він робив це так хвацько, як охоплена натхненням господарка готує свою особливу страву.
Накази не обговорюються, як не оцінюються й перспективи тріумфальної ходи повітряної машини або збитки від її катастрофи. Сам гереушник ясно бачив, що до повного провалу проекту не дійде – буде показове шмагання, замороження проекту на кілька років, а потім, після довгих умовлянь – нібито неохоче, а насправді бажане повернення до проекту. Просто, якщо вже треба довести, що від руху заблудлої країни на захід будуть ущемлені інтереси конкретних українців, знадобляться яскраві картини людських страждань. Потрібен глас народу, сурмовий заклик, виття. Потрібне невдоволення, заколот проти своїх же лідерів. Або хоча б сильний стрес, що веде до бунтівних дум. Образ колись створюваного спільними зусиллями літака якраз достатньо яскравий, щоб проникнути в саме серце простого мешканця наелектризованого простору. Тому Артеменко на вимогу Центру збирав численні аргументи проти АН-70 і на користь російських літаків Ту-330 та модернізованого Іл-76. Він невтомно організовував тиражування заяв відповідальних осіб, генералів і конструкторів. Численні провокаційні цитати та технічні розрахунки, що викривають недосконалість виробу, йшли у масовий вжиток, як льодяники. Офіцер перекидав їх партіями упакованих ідей від Центру до спеціальних конструкторських бюро та відповідальних осіб у штабі Військово-повітряних сил, а звідти вони, вже персоніфіковані, в обрамленні красивих слів, потрапляли до велетенського конвеєра засобів масової інформації. Ось рішення про переведення серійного виробництва авіаційних двигунів з України до Росії, ось заява про конкретні успіхи в організації дублюючих виробництв на російській території, ось погрози колишнім партнерам і запевнення, що все у них провалиться через неслухняність. Йому довелося стати спеціалістом з тіньових інтерпретацій, влізти в саму суть проекту, оволодіти тонкощами подання деталей до свідомості громадськості. Іноді доводилося працювати із складними документами та виносити на світло денне саме ті нюанси, які ховалися в їх глибині. Так, вивчивши стратегію розвитку авіаційної промисловості Росії до 2015 року, він побачив, що вона не передбачає програм спільного виробництва літаків, розроблених українським конструкторським бюро Антонова. І саме цю інформацію поставив у вершину кута, обробив, обрамував та прикрасив іншими даними і лише після цього через інші руки переправив до однієї з популярних українських редакцій з російським корінням. Ці редакції вчасно імплантували на територію України, і вони тепер працювали, немов кузні: там все пихкало, гуділо, чулися гучні удари молотів. На поверхню виповзало багато світського лушпиння, усіляких чуток про бездар, які нині називалися зірками. Але поряд з охоче споживаним обивателями інформаційним сміттям Артеменко і подібні до нього гравці протягували такі багатомірні повідомлення, які діяли безвідмовно, як укол шпагою чи смертельний ціанистий калій. Минуло зовсім небагато часу, і механізм запрацював сам собою, ніби був вічним двигуном. Щоправда, сам офіцер військової розвідки добре розумів, що необізнаними учасниками проекту рухає примітивний страх: втратити посаду і не прислужитися царю – саме царську волю вони уловлювали в небагатослівному спілкуванні з представниками всюдисущих і авторитетних спецслужб. Коли один з директорів заводів заявив про те, що без співробітництва з Росією авіаційна промисловість України не зможе в повному обсязі виробляти літаки, двигуни та спецтехніку, він зрозумів: почалося нікому не підконтрольне цькування. Другий у своєму завзятті зайшов ще далі, кричачи на прес-конференції, що критична залежність України від Росії у поставках різних сплавів – титанових, алюмінієвих, легованих сталей, бортової радіоелектронної апаратури – призведе до руйнування усього літакобудівного комплексу. Третій за власною ініціативою розтиражував заяву, що від руйнування авіаційної галузі Україна незабаром втратить не менше 50 тисяч робочих місць, пов’язаних саме з високими технологіями. Артеменко, який уже майже не докладав будь-яких зусиль, отримав з Центру чіткий сигнал: ним та його колегами на цій ділянці задоволені.
Доводилося, щоправда, реагувати на ситуації, яким Артеменко

читати