Завантажити

не міг дати однозначної оцінки. Так, в одну з прохолодних березневих ночей російський десантний корабель «Ніколай Фільченков» з веселим свистом порушив державний кордон України та поблизу Феодосії висадив десант окремого батальйону морської піхоти. За блискавичним розпорядженням з Москви Артеменко підготував кілька текстів з вибаченнями, частина із них була опублікована у вигляді заяв уповноважених осіб Чорноморського флоту Росії. Однак його самого збентежив цинізм у поведінці керівництва. Хоча в деяких повідомленнях і йшлося про халатність командирів на місцях, у цілому Олексій Сергійович чітко вловив ретельно сплановану акцію. Російська сторона попереджала про входження корабля в українські територіальні води, однак, не надавши інформації про пасажирів і вантаж на борту, спокійнісінько розпочала десантну операцію в курортній зоні. Потім, вибачившись, тихенько згорнула її. Він уловив: це тестування, зондаж можливих бойових дій штурмових сил. Від цієї думки полковник вперше похолодів. Немов опам’ятався від чумної механічної дії, яку виконував декілька місяців, мало замислюючись про наслідки. Він наївно вважав, що логіка безперервного впливу полягає в тому, щоб постійно тримати українську владу в напрузі. Але ніколи не думав, що все одного разу може зайти надто далеко…
Те, настільки лідери двох держав просунулись у розпалюванні нетерпимості й ненависті, Артеменко усвідомив, коли на територію Росії не допустили громадянина України, засновника української бібліотеки в Москві. Ситуація далеко виходила за межі прикрого прикордонного інциденту, тим більше що відомого організатора українського культурно-національного руху в Росії відмовилися офіційно визнати персоною нон ґрата. Із ланцюга недружніх фрагментів, заяв і фальсифікацій протистояння виростало до війни нового покоління – зміщення енергетичного поля нації через застосування психотропних та психоемоційних атак. Подібне полковник Артеменко бачив вперше і вперше брав у таких бойових діях особисту участь.
Після однієї із зустрічей з Кругом, отримавши чергову порцію завдань, він відчув потребу поритися вдома у старих паперах. Відшукавши серед них маленький блокнотик, в якому він потай записував на заняттях найважливіші думки, офіцер відчув сильний прилив енергії. «Ми наближаємося до такої стадії розвитку, коли вже ніхто не є солдатом, проте всі – учасники бойових дій. Завдання тепер полягає не в знищенні бойової сили, а в підриві цілей, поглядів та світогляду населення, у знищенні самого соціуму», – Артеменко прочитав записані колись з благоговінням слова одного з керівників Пентагону, які в академії цитував професор Сташевський. Провидець, хай йому грець, справжній чарівник. Адже саме так все й виходить, подумав розвідник, посміхаючись.

Розділ шостий

(Київ, листопад 2007 року)

Полковник Артеменко діяв із запалом, хоча й намагався десь глибоко під корою своєї свідомості аналізувати ситуацію. Навіть не стільки ситуацію, скільки своє ставлення до неї, яке змінювалося. Вірогідно, йому ніколи не довелося б виснажувати себе землекопними роботами на такій глибині, якби він пребував на території, скажімо, Алжира чи Франції. Але Україна залишалася його батьківщиною, і це неможливо було викреслити з біографії. Тому й ставлення до неї усупереч його волі залишалося особливим. Як у людини, яка через багато років завітала у старий двір і помітила у картині, що повністю змінилася, на подив зворушливі, сокровенні риси, непримітні для інших, які викликали неясну тугу й ніжні мотиви дитинства. Артеменко почувався саме такою людиною, не здатною байдуже дивитися, як бездушний бульдозер розвертає свої невблаганні лапи для останнього акту знищення. І нехай навіть на тому місці постане палац, той, хто жив у старому дворі, завжди пам’ятатиме хиткий паркан і милі серцю обшарпані закутки.
Спочатку Олексій Сергійович навіть не помітив, як окремі епізоди протидії рухові України до європейського клубу перетворилися на дуже конкретну, ясну лінію фронту. Точніше, контурів, кордонів цієї лінії не було, проте появилося відчуття справжньої війни. Він знав і навіть трохи вивчав інформаційні операції американців в Югославії та Іраку, але там вони супроводжувалися реальними бойовими діями. А тут все було інакше: стрілянини й крові не було, а війна була. Кошмар розгортався, все виразніші тіні примар мовчазно заповнювали простір.
Артеменко був немало здивований ще однією обставиною: помітно наростанням емоційного піднесення учасників бойових дій. Якщо в 2005 році і сам він, і ті, в кому майже безпомилково вгадував своїх колег, розглядали перебування в Києві як захопливу пригоду, то вже через два роки у них розвинувся не просто азарт, а застрашливе розлючення. Як у тварин, що пізнали запах і смак крові. На початку шляху і самі бійці невидимого фронту, і їх цілком реальні кабінетні наставники мали намір тільки покарати тих, що оступилися, як розсерджений батько злегка надасть ляпанців дитині, яка завинила, не позбавляючи її своєї любові та прихильності. Проте з часом Артеменко із

читати