Завантажити

Полковник не помилився. Хіба дарма був офіцером російського Генштабу, що дістався так високо? «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику» – говорить давня латинська приказка. Якби Олексій Сергійович був стовідсотковим росіянином, то, напевно, пишався б, що саме її взяв за основу дій його хазяїн. Але в ньому текло надто багато української крові, тому заяви Володимира Путіна під час саміту НАТО в Бухаресті не викликали в ньому того натхнення та емоційного піднесення, які він помітив у переважної більшості своїх колег. Росія готова і впливатиме на зовнішньополітичні рішення української влади. І по всьому! І хоча завбачливий та делікатний керівник МЗС Сергій Лавров намагався згладити гарячність свого патрона, світ побачив пряме посягання на суверенітет сусідньої країни. Те, що Володимир Володимирович прямо заявив про регіони, повнистю населені росіянами, і фактично оприлюднив декларацію про права Росії на Крим, зовсім не надихнуло Артеменка. Він розцінив це як добивання лежачого, адже Захід уже відмовився від України. Незважаючи на палкі заклики Вашингтона, всі європейські столиці проігнорували волання Києва про допомогу. Далі все ставало справою техніки. Але грізне попередження Путіна щодо необхідності зважати на російські інтереси на території України означало не що інше, як продовження війни. Вигадані Путіним сімнадцять мільйонів росіян в Україні означають для нього, Артеменка, продовження місії розвідника в Києві. Навіть уже не розвідника, а підривника, адже він працював капсулем-детонатором. І робота ця, він був змушений з гіркотою визнати, не просто вже не приносила задоволення, а ставала просто неприємною. І що ж ці добродії європейці? Мовчки прожували суху й тверду російську їжу та й проковтнули, не запиваючи. Так, паскуди союзники, мав рацію Михайло Афанасійович. Ось тільки, чому це відкриття не радувало самого Артеменка, було загадкою, неприємним відкриттям, бунтом його природи.
Масштабне континентальне протистояння знову зринуло похмурим міражем і повисло у просторі, ніби примара опустилася на цю сковану прокльонами землю. Хто ж подбав, щоб цей клаптик планети опинився на хибкому, сповненому несподіванок геополітичному перехресті? Хто придумав, щоб саме тут розігрувалися засідання перерозподільчих комісій і обізнаний, суворий в оцінках синдикат вершив свою волю? Не було сумніву – після натовського форуму Росія закріплюватиметься на відвойованих рубежах. Позиція боса, як завжди буває, змусить завзятих служак підхопити лозунг, і новий наступ на Україну не за горами. Добре б, якби тільки інформаційний, думав Артеменко, сам страхаючись своїх думок. Невже його ставлення до ситуації, та й до самої роботи, почало змінюватися? Буде битва за Севастополь, він чекав її. На порозі битва й за саму Україну, адже не пустити в Європу – це лише частина плану. А весь план – затягти в імперію, зробити однією з опор імперії. «Несилові засоби забезпечення воєнної безпеки» – ось модна формула, яку Центр довів до кожного олов’яного солдатика. Це те, що має мотузняним кільцем обхопити горло непокірливих. І якщо тільки піде не по-нашому, зашморг почне стягуватися. Дивно, міркував Артеменко у притихлому Києві, куди він вибрався з черговим, імовірно тривалим відрядженням, чому тут так порожньо, незвично тихо, чому немає навіть ознак хвилювання? Полковника військової розвідки явно бентежило те, що він не відчував внутрішнього тріумфу. Почуття проміжної перемоги було притупленим, і він не знав – чи радість залягла глибоко всередині, а чи вже появилися ознаки виснаження і болю.
(Роман видано видавництвом «Фоліо», переклад з російської здійснюється журналом "Універсум", перекладач Галина Маркусик)

читати