Завантажити

мимоволі з тугою подумав: «А й справді вірить у велич царя! Якщо полковників можна так легко зомбувати, то що ж про люд казати?! Йому тільки вила дай та вкажи на ворога».
Але до кінця бою за Київ було ще надто далеко. Якщо Росія в своїх нинішніх кордонах, – намагалися вклинитися у переговірний процес американці, – її відносини із зовнішнім світом будуть швидко поліпшуватися. Та ні, добродії америкоси! Росія – на те й Росія, щоб не заспокоюватися в своїх кордонах. Росія, можливо, й заспокоїлася б, проте її штурманам негоже заспокоюватись – вони завжди повинні жадати більшого. На те вони й царі, а у царів жага безсмертя загостреною завжди була, є і буде! І ніхто ніколи не думатиме про ціну! Якщо тільки приміряв костюм національного лідера, повинен відчувати воістину сектантську нетерпимість до жалості, яка гірша за порок. Ось так і з Україною – тільки повна капітуляція! Або на коліна, або буде кров! Так би зробив Петро. Певна річ, і Сталін би схвалив. Та й Ленін, хоч і здавав Україну, але не назавжди, і тільки заради спасіння більшого. Ну, а про Івана не варто згадувати: він цих «помаранчевих» уже виловив би та живцем – у котли з окропом!
У західних столицях про рішучість намірів Москви були інформовані. Там компетентні віщуни й провісники встигли виставити діагноз – бідолашний Київ хворіє на політичну непрохідність, та й перетворився вже на пасовище для російських героїв темного плаща. Тому, за розрахунками московських шаманів, що ґрунтувалися на дослідженнях таємних писань спецслужб і придворних аналітиків, ситий Берлін і гнучкий Париж, а тим паче консервативний, розумний Лондон за Київ не заступляться. Їм там до Києва надто далеко, щоб ризикувати. А ось Москва за Київ буде горлянки дерти. Саме про це за командою почали дзвінко й зловісно тріщати сутяжні посланці, найняті редактори й давно пристроєні в західних столицях штрейкбрехери.

2
Насправді усіляких мудрованих і простих схем було в десятки разів більше, і Артеменко не тільки втратив їм лік, але навіть припинив відстежувати витоки. Окремі елементи цілісної системи впливу однієї держави на іншу полковник ГРУ часом починав розуміти лише в з’ясуванні їх взаємодії. Якоїсь миті ставало неважливо, ФСБ, СЗР чи військова розвідка веде ту чи іншу справу. Для Олексія Сергійовича як спостерігача важливий був лише результат, і саме його він уловлював усе частіше. В Києві у нього, позбавленого постійного інформаційного підживлення свого відомства, склалося, можливо, оманливе враження, що завдання і гроші течуть єдиним потоком. А коштувало все дійство чималих грошей, але за тією ознакою, що грошей вже ніхто не рахував, Олексій Сергійович зрозумів розмах боротьби, її геополітичні ставки. Кремль націлився черговий раз перекроїти мапу Європи; Україні з географічного центру Європи і вже визнаної європейської держави належало трансформуватися в непередбачувану країну великих ризиків, яка будує з Європою нові відносини спільно з Росією. А можливо, й у складі нової Росії – цього поки ніхто не знав.
Цілком природно, що полковник Артеменко рив землю на окремій, відміряній йому ділянці. Він брав участь у показових консиліумах як у закритих для певних категорій українців, так і в організованих для публічного обговорення. Він з виглядом ображеного росіянина запитував на різноманітних форумах, чому з моменту обрання Віктора Ющенка чільником держави відносини між двома братніми країнами різко погіршилися. Він сумлінно записував рекомендації й думки, прикриваючи фальш і абсурд війни, що велася за його спиною. Він невтомно зустрічався з конкретними людьми, уточнював їхні позиції, обережно роз’яснював їхні можливі дивіденди за умови активного зіштовхування російського і західного факторів. І йому самому ситуація уявлялася у вигляді чудної фантасмагорії. Дві фантастичні тварини велетенських розмірів, що сплелися могутніми рогами й зіткнулися широкими чолами в напруженій сутичці, не поступалися одна одній ні силою, ні бажанням володіти простором, маленькі люди снували навколо, дивуючись такому грандіозному бою і не наважуючись допомогти якомусь із супротивників. Але саме від них, від того, чиїх прибічників набереться врешті-решт більше, залежатиме результат боротьби титанів. І Артеменко день за днем бачив, як зростає кількість тих, хто підтримував колоса із сходу. Проте цього було замало – необхідно було домогтися їхньої гризні у поросі від ратиць здиблених борців, їхньої готовності до самознищення, покірної відмови боротися за якесь придумане ними самими майбутнє. Їхнє майбутнє має на довгі роки, а краще – навіки визначатися іншими. Тільки тоді виникне ефект Паладіума, і на цю землю опуститься сутінок загальної покори.
Виконував Артеменко й доволі відповідальні доручення. Наприклад, особисто брав участь у знищенні проекту будівництва літака АН-70 – колишньої візитної картки братньої дружби. І тут, як і на всьому фронті боротьби, вбивати слід було не фізично, не підривати крилатого гіганта в ході бойової операції спецназу, а знищити його в головах, в уяві людей. Літак був

читати