Завантажити

спираючись на великий досвід минулого. Щоправда, у Києва залишалися ще два союзники: Вашингтон і Варшава. І часом з ними доводилося рахуватися. Напруга пристрастей стала критичною, коли американський сенат схвалив приєднання України до спеціальної програми щодо набуття членства в НАТО, і вже, здається, не залишилося українців, які не знали б магічного слова «ПДЧ» – План дій щодо набуття членства в НАТО. Тільки одні були впевнені в тому, що Вашингтон заступився за Київ, і вбачали в цьому захист і порятунок, а інші – бажання запеклого ворога скалічити Україну. Наближався момент істини, божевільна лихоманка охопила всіх, зверху донизу пішла ланцюгова реакція інструктажів, жорстких постановок завдань. Артеменко разом з колегами тонув у хмарі загальної нервозності – крок Вашингтона Москва розцінила як початок рішучого наступу на свої інтереси в регіоні.
Розвідників-нелегалів, які працюють по всій Україні, негайно викликали для коректування завдань. Із швидкості та невідкладності всього цього дійства Артеменко зрозумів: маховик ось-ось повернеться, й розпочнеться бійня. Тепер вже не існувало напряму основного удару, відтепер усякий удар набував розмірів і сили основного. «Якщо хлопці у Вашингтоні думають, що їхня підтримка – це все, розв’язане питання, то вони глибоко помиляються. Тому що Європа тут, і лякати треба цих, а не заокеанських. Лякати глобальними речами, втратою контролю над такими проблемами, як мир і війна», – слухав Артеменко наставляння Центру, вкладені в уста Віктора Євгеновича. Круг вимовляв їх зосереджено, з удаваною неквапністю, особливим наголосом чи не на кожному слові, і з його вигляду порожніх твердих очей і напружених від глухих звуків губ можна було легко вгадати прямолінійність та непорушність самої системи. Система гуділа, як бджолиний рій, тільки зліший і нещадніший.
Годинник історії, що цокає повільно та незворушно, наближав генеральне засідання західних мужів, і всі гвинтики системи напружилися у томливому очікуванні: то відступляться західні союзники від України чи не відступляться? «Ось побачиш, союзники – паскуди. Про це ще Булгаков сказав, і час нічого не змінив!» – кинув куратор Олексію Сергійовичу, і той одразу вловив, що Круг знову говорить не своїми словами, що ці слова, як мантри, повторюють його начальники і начальники його начальників. Проте Артеменко не міг не помічати, що в самій Європі його колеги не на жарт заметушилися. Не оглядаючись і нічого не боячись, показували зуби ліворуч і праворуч. І він не міг не визнати: робота у них виходила надзвичайно результативна, а часом і просто віртуозна. «Такого щастя, як Україна, нам і задарма не треба», – прочитав Артеменко початок однієї із статей. Європейські політики починали здаватися під натиском російської агресивності, і публічні каяття йшли одне за одним, невідворотно, як лавина від снігу, що довго накопичувався на крутому схилі. Виникли з наелектризованого простору слова міністра з європейських питань Франції Жан-П’єра Жуйє про те, що вступ України та Грузії до НАТО на цьому етапі суперечитиме інтересам Європи, а також може зашкодити її відносинам з Росією. З сусідньої столиці йому вторив держміністр МЗС Німеччини Гернот Ерлер про те, що непримиренні політичні табори роблять все для того, щоб увесь світ із великим занепокоєнням стежив за розвитком подій в Україні. Європейцям було на кого перевести стрілки, лихі українські володарі давно вже, як і за минулих часів, відірвалися від реальності і в азарті коридорних баталій не помічали нічого навкруги. «Вони самі винні, пересварилися між собою, не змогли поділити владу, а тепер пропонують нам за них збуватися клопоту, – почув Артеменко від одного західного дипломата в неформальній обстановці на прийомі з нагоди від’їзду якогось європейського можновладця, – нехай розв’яжуть свої внутрішні проблеми, а тоді вже в Європу». – «А вони не здолають своїх внутрішніх проблем, тому що кожен з тих, хто прорвався у національні лідери, бачить владу як мету, а не спосіб. У цьому докорінна відмінність ющенків, тимошенок, януковичів від ваших меркелей і саркозі», – майже з ненавистю промовив один з українських політологів. Артеменко вельми здивувався словам політолога, оскільки точно знав, що той старанно працює на «помаранчевих».
То відступляться чи не відступляться Берлін та Париж, що, як вже багато разів в історії, знову виросли до центрів ухвалення рішень?.. Відступляться, нікуди не подінуться! Питання безпеки всередині України вже розхитано до загрозливих вібрацій для тих, кого привчили цінувати своє життя, свій простір, свої цінності. Відстоюючи своє, вони відступляться від чужого, це Артеменко ясно бачив перед початком року переламного – 2008-го.
І незабаром відчув. В один з приїздів у Москву куратор терміново зажадав від нього обновити розробки силових сценаріїв щодо України. Олексій Сергійович працював упродовж доби, не лягаючи спати і відриваючись лише на короткі перерви, щоб випити кави. Він навіть повернувся до давно забутих сигарет, з насолодою викурив чотири чи п’ять у

читати