Завантажити

виготорвляли заводи України. Не так давно він готував Центру детальну довідку про українські підприємства. Він не здивувався, що хтось направив конструктора саме до нього: система діяла, як гранично точно налагоджений механізм, в якому схема відповідальності й повноваження кожного гвинтика чи шестірні була зрозумілою координаторам, які вказували новим виконавцям великих і маленьких ролей потрібні напрями та коридори.
– Чим можу бути корисним? – з посмішкою запитав він і пригубив вино.
– Бачите, – почав його співрозмовник, ми з давніх-давен співробітничаємо з українськими підприємствами, ще коли всі були неопереними совєтськими конструкторськими бюро і виробничими базами. Сьогодні ж усе змінилося, і у нас ось два підприємства – рибінський «Сатурн» і наш «Салют» – розглядаються як виробнича база газових турбін для флоту…
Конструктор зробив паузу, нервово вдихнув і винувато посміхнувся: мовляв, вибачте, що доводиться розповідати малоцікаві деталі. Артеменко ще раз переконався, наскільки стара людина стоїть перед ним.
– Продовжуйте, будь ласка, – попросив він.
– Так ось, ми взялися за розробку газових турбін для військових кораблів морської та океанської зони, зокрема фрегатів та есмінців. Держава виділила чималі, я вам скажу, кошти – мільярди. Можу доповісти, що ще два роки тому один наш двигун успішно пройшов випробування, тому й ми сповнені нових надій, і від нас чекають чудес. Просунулися й хлопці в Рибінську Ярославської області. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Та й ми вже не молоді, і молодь, як то кажуть, не та.
Олексій Сергійович здивувався – цей чоловік ніяк не міг підійти до питання, яке його хвилювало. Гул мовців наростав, і він вже прикидав, з ким треба поговорити під час цього неформального форуму однодумців.
– Іване Єлисейовичу, – вирішив він підбадьорити розробника, – я готовий вам допомогти, якщо це в моїх силах. Однак скажіть, що конкретно я міг би зробити?
– Розумієте, – старий раптом залпом допив вино, поставив келих на столик, що стояв поблизу, і став говорити сміливіше й швидше, ніби боявся, що втратить співрозмовника, – я приїхав, щоб залучити до проекту українських спеціалістів миколаївського підприємства «Зоря-Машпроект». Якщо ми, так би мовити, перекупимо кількох інженерів, то на роки скоротимо налагодження власного виробництва. І тут ваш фонд міг би зробити неоціненну послугу, а всі контакти з миколаївськими спеціалістами у мене є.
І конструктор докладно розповів йому, який може бути механізм взаємодії з фондом. Справа ця була цікавенною, не позбавленою особливих козирів для практичної роботи розвідника – адже йшлося про залучення носіїв технологій. У той же час Артеменко мав доповісти про шлюз, що відкрився, та забезпечити Центр своїми пропозиціями та рекомендаціями. Непомітно поглядаючи на присутніх у залі, Артеменко пообіцяв сприяти у делікатні справі. Вони обмінялися контактними телефонами, домовилися про орієнтовний час зв’язку, і Артеменко вже зібрався залишити співрозмовника, як той раптом спантеличив його питанням:
– Скажіть, Олексію Сергійовичу, вам до вподоби те, що сьогодні відбувається між Росією та Україною?
Поговорити, чи що, йому хочеться, подумав він, дивлячись на його вже згорблену під важкістю років фігуру.
– А вам? – запитав він і сам відчув, як єхидство наповзає на власне обличчя.
Проте сивий бородань не звернув на це уваги, а може, справді хотів виговоритися.
– Знаєте, мені дуже не подобається. Місія моя якась неприродна, ми ж з багатьма виробниками й розробниками десятиліття знайомі, зв’язки були міцнішими за залізні ланцюги. Відносини за десятиліття склалися, як у родичів. А тепер не знаю, що сталося, чому ми по різні боки барикад опинилися.
– І ви маєте відповідь? – Олексію Сергійовичу не терпілося піти, але правила пристойності вимагали послідовності.
– Та я навіть не про це, а про наслідки. У мене брат – біолог. Учений. Так ось він вважає, що це власне не що інше, як внутрішньовидова агресія у людини. І у сучасних людей мають бути вагомі підстави вважати внутрішньовидову агресію найбільш серйозною з усіх небезпек, що нам загрожують на сьогодні.
Тільки після цих слів Артеменка пройняло, немов спалах, сніп яскравого світла вдарив у вічі. Старий тим часом продовжував:
– У нас виходить, як у пацюків. Якщо запах чужий – шерсть стає дибки, і пацюки з випнутими, налитими кров’ю очима починають смертельне полювання. Тільки у людей є одна суттєва відмінність – нам запах чужака заміняє клич лідера про те, хто є чужаком. І ось я думаю: а хіба не може лідер помилятися?
– Може, мабуть, може, – повільно мовив Артеменко, охоплений новими думками про те, що відбувається, які відірвали його від реальних подій. Далі він говорив машинально. – Але, можливо, це робиться з метою посилення?
– Якби в мене була чітка впевненість, що цей наш внутрішній російсько-український конфлікт слугує нашому спільному посиленню у боротьбі із зовнішніми ворогами, я б, мабуть, погодився з суворою необхідністю нинішніх часів. Але біда в тому, що

читати