Завантажити

Світлій пам’яті
Олега Алексіна
ПРИСВЯЧУЮ

1
— Льонча! Ти це чи не ти?..
— О-о-о, діду Петре!..
— А я ото весь день гадаю, чи правду люди кажуть, що до Самойлихи онук приїхав, чи то лише побрехеньки чергові…
— Ні-ні, діду, як бачите, правда.
Леонід підійшов до старого, котрий завмер неподалік хвіртки крайньої хати села. Міцно потиснули один одному руки, потім обійнялись.
— А ти, Льонча, дуже виріс. І змужнів.
— То скільки ж років ви мене не бачили, діду Петре!
— Так, так, справжнім козаком став… Чуєш, ти, кажуть, у війську?
— І це правда, діду.
— А в якому ж, якщо не секрет?
— У винищувальній авіації. Але ж є й інші плани…
— Тобто?
— Вище, ще вище брати, діду!..
— А куди ж вище?
— О-о-он туди! — молодик задер вказівного пальця у темно-синє передвечірнє небо.
— Тобто, у цю… як її? В атмосферу?
— У стратосферу? — поправив Леонід.
— Так-так, у неї.
— Ні, не вгадали. Вище беріть! Але не скажу, щоб не наврочити чого…
Дід Петро наморщив лоба, щось помугикав, потім із розумінням покивав:
— Так-так, все ясно. Отже, космічну славу нашої рідної України відроджувати рвешся?
— Вірно зрозуміли, діду. Тільки поки що не будемо про це… Згода?
— Ой, Льонча, Льонча! Скільки тебе пам’ятаю, високого ти польоту… льотчик ти наш!
— Дякую, діду!
— А яке ж у тебе звання?
— Та поки що лише старший лейтенант…
— О-о-о! Не поки що, а вже старший! А чи надовго до нас?
— Та на пару днів.
— А зараз куди? Пізно вже…
— Та на річку ж. По старій пам’яті скупнутись захотілося.
Він взявся за краєчка величезного кошлатого рушника, що висів на шиї, та зробив декілька рухів, нібито витирав її. Дід Петро розсміявся сухо, по-старечому, потім мовив:
— Ой, Льонча, Льонча! Ростеш ти, бачу, але не змінюєшся. Яким дивакуватим був, таким і лишився. Вітер у голові як був, так і…
— З вітерцем у голові й літати легше! — пожартував Леонід у відповідь. — Ну, все, я пішов. Завтра вдень іще забіжу. Добраніч, діду Петре!
— Ну, гаразд, іди собі… Та дивись, завтра ж зайти не забудь!
— Не забуду. Добраніч.
Леонід махнув рукою й попрямував за село. Дід Петро проводжав його, стоячи біля хвіртки й тихесенько повторюючи:
— Вже не просто лейтенант, а старший… Ой, Льонча, Льонча!..
А він насолоджувався оточуючою природою, глибоко вдихав, кожною порою шкіри всотував ніч, що насувалася з-за небокраю. У селі переживати чудо ночі загалом набагато краще, ніж у місті. Особливо в полі. Монотонно цвіркотять цикади. Із зрошувальних каналів, що розрізали лани на величезні прямокутники, піднімаються пасма туману. Обабіч дороги стовбчить суха груша з вузлуватим гіллям, що дуже нагадує підняті догори худі руки. І над усім цим — безкрайнє чорне небо з розсипами крихітних зірочок. Йдеш крізь пітьму, немов несешся на космічному кораблі крізь Всесвіт…
Ні-ні, стривай: це безглуздя. У космосі ж немає повітря! Нічого, він іще все побачить сам. Якщо тільки його приймуть, якщо успішно здолає важкий та підступний відбірковий конкурс… Це ж не просто так, це дуже серйозна міжнародна програма!..
Стривай. Не треба загадувати, всяке ще може статися.
Між тим повітря помітно посвіжішало. Річка близько. Як добре приїхати з мiста в село до старенької бабусi i першої ж ночi побiгти купатись! Зовсiм як у далекому дитинствi, коли вона, ще не така стара, але вже худа й суха, мов ота груша обабіч дороги, дуже сварила маленького "полуношника" i хвилювалась, чи раптом не потоне вiн уночi?! Але хлопчик не тонув. І загалом, купатися вдень йому було нецікаво. Зате вночi він почувався у воді значно краще й упевненiше. А злитись воєдино з нічними таємницями річки — та це просто казка! Тож не дивно, що Леонід завжди називав себе "людиною ночi". Й нiхто, нiхто у всьому свiтi не розумiв його!..
Він звернув з дороги й почав обережно наближатись до води. А поруч ішло собі поволі таємниче нічне життя. У траві щось шелестіло, шаруділо, пищало, хтось від когось тікав, хтось за кимось гнався.
У місті люди забились по будинках, повкладалися спати. А життя тече поруч з ними. Ось тут його голос і кипіння! Тут йому не заважає дурна людина, "цар природи". Тільки найрозумніші зрозуміли: людині вже тісно на Землі, вона виросла з неї, як дитина із старих пелюшок. Тому людина має йти далі — до космосу.
Леонід теж бажає піти з Землі — вище й далі…
Полетіти…
До Мiсяця — але тільки для початку! Для розгону, так би мовити…
Він зупинився біля води і повільно роздягнувся. Закинув голову, розвів руки й зачаровано глянув на чорне нічне небо. Зараз він дивиться зіркам просто в очі, провалюється в глибину століть, у первісний стан. Ось він уже дикун, але дикун, що має небачені можливості для підкорення простору. Могутній варвар шепоче зорям:
— Я полечу до вас. Чуєте? Полечу. Чекайте на мене!..
І він уже летить, а зорі мчать йому назустріч…
Так буде.
Неодмінно!..
Вода була теплою, спокійною. Він присів, занурившись по плечі, відштовхнувся й поплив нечутно, без жодного плескоту. Теплі

читати