Завантажити

на увазі, Янісе. Треба організувати вихід на відкритий простір. Через наш секретний люк.
Я здивовано уп’явся поглядом у Джекове обличчя. Він зневірено посміхнувся та спробував піти геть.
— Стій. Я з тобою.
Доки я вдягався, доки ми готували й заводили вертокари, а згодом під час усього польоту до люка ніхто з нас не вимовив жодного слова. Штучне сонце, що висіло у центрі Місяця, сяяло, здавалось, яскравіше, ніж зазвичай. Від його рівного світла, що сонній людині дуже діяло на нерви, хотілось заповзти під надійне сплетіння ременів чи принаймні десь заховатися. Я відчував себе маленьким сонним павучком. Стомленим павучиськом, що надто довго ткав свою сітку…
Джек смикнув мене за ногу. Я відразу ж прокинувся й вирівняв курс свого вертокару. Штучне сонце сяяло тепер абсолютно нормально.
— Вибач, друже, задрімав.
Це були перші мої слова, та Джек не відповів. Схоже, все ще сердився на мене через непорозуміння. Цікаво, для чого я йому потрібен там, іззовні?..
Дорогою я засинав іще двічі чи тричі, і кожного разу Джек будив мене, смикаючи за ногу.
Люк загубився з-поміж старих комунікацій, вже давно залишених без нагляду. Певна річ, тому його й досі не взяли під контроль автосторожа. А втім, мене це анітрохи не дивувало, як і Джека. Ми були справжніми "місячними людьми": тобто, ми народилися й виросли тут, а не на далекій Землі. Ми знали, що знахідки, подібні до нашого старого люку — явище аж ніяк не виняткове. І звісно ж, ми з Джеком не сказали про люк нікому! Це була наша маленька таємниця: бо ж іноді, буквально пару разів на рік сидіти всередині Місяця дуже-дуже набридає. А вихід назовні — штука дуже ризикована, тож можна вважати, що шалений викид адреналіну він забезпечує на всі сто…
Але навіщо це робити саме зараз?! І чому Джек весь час мовчить?..
Коли спускаєшся до такої от "загубленої" шахти, як ця, здається, що пірнаєш у бездонний колодязь униз головою. Хоча насправді навпаки піднімаєшся з середини Місяця на його поверхню. Та усвідомлення цього з’являється лише разом із тяжіння, що поступово зростає.
— Дивись, щоб у макiтру нічим не тріснуло, — такими були перші слова мого супутника. Джек промови їх, тільки-но ми вибрались на місячну поверхню. Втім, подібне застереження було позбавлене найменшого сенсу. Так, звісно, у поясі астероїдів повно дріб’язків розміром від піщинки до кулака, яких не засмоктує "вирва" й не фіксує жоден радар. І якщо така штучка, розігнана до швидкості ракети, влучить у шолом скафандра, кісток не збереш… Та хіба ж можна угледіти такий "космічний привіт" неозброєним оком і відскочити убік?! Ні-ні, це ризик у чистому вигляді, й нічого тут не вдієш!
Коли я почав пояснювати усе це приятелеві, він лише спрямував промічник світла свого ліхтарика просто мені в обличчя й прошепотів:
— Благаю тебе, Янісе, помовч. Адже він загинув…
Хрипкий голос, що бринів у моєму шоломі, подіяв переконливо. Я одразу ж стулив пельку. Бо злякався. Хотілося вірити, що дрижання Джекового голосу викликане лише технiчними неполадками. Бо плакати у скафандрі не тільки безглуздо, а й небезпечно для життя. Гіршим може бути хіба що раптовий напад нудоти: можна ж і задихнутись…
— Агов, друже, додай-но кисню!
Джек мовчки плентався по місячній рівнині.
— Хто там у тебе загинув?
— Зараз сам побачиш.
Пітьма гнітила мене, хоча при світлі навряд чи було б легше. Терпіти не можу нескінченної одноманітності місячного пейзажу. Кажуть, колись тут були гори, моря і кратери, але тепер вони покояться глибоко під товстими нашаруваннями подрібнених порід. І це чудово, тому що такий товстелезний "щит" не проб’є жоден астероїд. Але до чого ж сумний вигляд має все це одноманіття!..
— Джеку!!!
— Чого тобі?
Мене охопило зле передчуття. Здається, я почав здогадуватись… але все одно не розумів! Якщо при падінні астероїда загинула людина, чом би не організувати справжню рятівну експедицію? Навіщо потрібна таємна вилазка на поверхню двох підлітків? Що ми можемо зробити? І що взагалі можна там знайти, окрім великої-превеликої вирви?..
Вирва дійсно була. Джек спустився по схилу, зупинився біля купи піску, якраз над чорним отвором, метрів зо два у діаметрі й жестом покликав мене. Доки я діставався входу, він уже спустився униз. Тепер я зазирнув до отвору: все це дуже скидається на таємну оселю на місячній поверхні… Тим паче потрібна рятівна експедиція!!!
"Колодязь" утворювали приварені один до одного баки з-під пального без днищ. Удар астероїда призвів до того, що вони трохи змістились, а їхні стінки зім’яло. Опинившись на дні, я переконався, що Джек таки потребував допомоги: весь пісок, насипаний на схилі вирви, він зумів вийняти один, але люк під ногами заклинило. З люком ми товклися цілу годину. Коли ж він піддався, Джек прошепотів:
— Заходь за мною. Не знаю, як би Леонід поставився до твого візиту. Мені він вірив…
Повагавшись, мій товариш увімкнув шлюзовий пристрій. Як і слід було чекати, повітрям тамбур не заповнився.
— Задихнувся, задихнувся!.. — простогнав

читати