Завантажити

Місяць ти в усякому разі потрапиш. Як і я… — Льоня всміхнувся з удаваною бадьорістю.
Нарешті Селена дізналась про все. Тепер лишилось діяти.
Вона зробила покірний вигляд і попрямувала до капсули, та на півдорозі несподівано обернулась.
— Льоню!..
— Ну, що іще? — він виглядав дуже невдоволеним. — Часу на відстиковку капсули просто обмаль, тому не барися…
— Льоню, я… Я хочу, щоб у нас була дитина. Син.
Побачивши, як сіпнулись губи чоловіка, вона відвела очі: не могла брехати настільки відверто.
— Кохана моя, тобі залишилось менш ніж тридцять хвилин! Інакше навіть капсула тебе не врятує, бо гальмуватиме надто швидко, і шалені перевантаження пошкодять нервову та судинну системи твого дорогоцінного організму…
Але попри його суворий тон, Селена знала, що досягла мети. Адже Льоня майже ніколи не називав її коханою. Вважав, що почуття не потребує гучних слів, а слово "кохана" не просто гучне — воно святе…
— Кляте життя, — Селена схопилась за голову, — шість років ти на "Полігоні", я в суцільних відрядженнях. І ось — тридцять хвилин!.. А я ж так хочу, щоб ти жив!
— Не хвилюйся, я щось придумаю, — почав було Льоня підозріло, та Селена одразу ж виправилась:
— Хочу, щоб ти жив у своєму сині. У нашому сині, Льоню!
І не давши чоловікові оговтатись, витягла з червоного кінчика циліндра, що висів у неї на шиї, дві таблетки та гарячкувато зашепотіла Льоні на вухо, оповивши його шию руками і притискаючись до нього усім тілом:
— Ось, це найкращий збуджуючий тонік! Ти ж знаєш, я завжди ношу це із собою… Тож він буде нам замість шампанського! Як у шлюбну ніч — пам’ятаєш?..
Льоня щосили замружився. Отже, все — здався! Тепер тільки б не сплутати однакові на вигляд таблетки…
— Перша буде тобі, — Селена вклала йому до рота першу таблетку. Він слухняно проковтнув. О, радість!..
— Друга — мені. Давай, любий…
І рвучкими рухами вони почали розстібувати скафандри…
…Теплі солодкі хвилі ще перекочувалися хребтом та шалено вдаряли у голову, але тонік, що вона з’їла, швидко привів Селену до тями. Жінка переможно глянула на чоловіка, який спав міцно, по-дитячому стуливши губи: обдурила таки! Замість тоніку власноруч увіпхнула таблетку снодійного. Чого тільки не вигадаєш, або зберегти життя коханому!..
Гарячими цілунками Селена вкрили лице, руки, груди, все тіло коханого…
Востаннє.
Далі рвучко відсунулась, якомога швидше й ретельніше одягнула скафандр на Льоню та підштовхнула до люку капсули.
Аварійний носій справді був таким тісним, що Селена з великими труднощами заштовхнула туди сплячого. "Як у домовину", — подумала з сумом, та одразу ж подумки вилаяла себе. Старанно задраїла обидва люки. Рука повільно потяглась до кнопки аварійного скидання. "Раму" трусонуло. Капсула відійшла.
Вдягатися Селена не стала. Для чого? Упіймала свої речі, що безвільно плавали у повітрі, запхнула попід крісло. Щоб не заважали! Деякий час ширяла по кабіні, насолоджуючись невагомістю й безшумним, неначе відьомським польотом. Намагалась думати про щось приємне: про Льоню, про місячне сяйво. Про шість років щастя, яке тривалі розлуки перебивали весь час… та все ж не могли вбити!!!
Раптом її вразило жахливе порівняння: капсула — це як труна. А вона несеться поруч з нею на мертвій вже "рамі", немов янгол смерті.
Ні, у ці останні хвилини життя усе встало просто шкереберть! Замість боротьби за життя — боротьба за смерть. Капсула-домовина не ховає, а рятує. Вона сказала Льоні, що нарешті вирішила народити дитину — але не народить ніколи. Хотіла порадувати чоловіка — проте замість того наразила на смертельну небезпеку. Льоня щиро намагався врятувати її, а тепер буде сам врятований нею.
Селена плавно опустилась у крісло перед нікому вже непотрібним пультом керування і послала сліпому екрану заворожуючу відьомську посмішку. Право смерті наділило її іншим правом — вирішувати:
— Живи… Помри… Живи…
Селена солодко потягнулась, звернулася у кріслі клубочком і вже без жодних думок почала чекати удару. Десь поруч з "рамою" летіла капсула, у якій міцно спав Льоня, проте тепер вона вже абсолютно не хвилювалась за життя коханого чоловіка.
Назустріч їм обом із шаленою швидкістю мчав Місяць.

3
Я засинав, коли у двері постукали.
— Отак ти зустрічаєш друзів,— сказав Джек, впливаючи до кімнати. Його обличчя, що зазвичай мало колір смачного ванільного шоколаду, було геть посірілим. Залишки сну одразу ж розвіялись: Джек не з тих хлопців, яких можна легко налякати.
— Що сталося? — коротко спитав я. Він промовчав. Відстібнувши широкі спальні ремені, я виринув з надувного матрацу й умить опинився біля нього. Але Джек лише час від часу кидав на мене короткі погляди. Тепер, коли ми ширяли в невагомості поруч, я помітив, що білки його очей порожевіли.
— Ти плачеш? Ну, кажи все, — я енергійно трусонув Джека за плечі.
— Тільки обіцяй, що ніхто ні про що не дізнається.
Голос його тремтів.
— Дурнику, я згоден заздалегідь, і ніхто нічого не пронюхає, певна річ.
— Я недарма прошу, май

читати