Завантажити

струмені приємно лоскотали тіло. Було напрочуд легко.
За чверть години Леонід вийшов на берег і витерся кошлатим рушником. Одягатись не хотілося. Так приємно без одягу, коли тіло вдихає в себе ніч. Він опустився навпочіпки біля води й почав чекати сходу місяця. Коли його верхній гострий краєчок виринув з-за лісу, все навкруги зробилося нереально-сріблястим. Жива казка…
Леонід здригнувся. Щось хлюпнуло у воді зовсім поруч. Він мимоволі відсахнувся й позадкував. Жаба сміливо вистрибнула на берег і втупила в нього лупаті очі.
— Гониш мене? Добре, зараз піду.
І цієї ж миті позаду пролунав дзвінкий сміх. Гармонія зоряної ночі зникла. Леонід скочив й обернувся. Що це? Хто? Русалка? Німфа? Фея?
На нього дивилося зовсім молодесеньке дівча, її тендітний стан в купальнику й пухнасте волосся виглядали напрочуд легкими, невагомими, як павутиння, в оманному світлі місяця.
Від несподіванки Леоніда знов позадкував, запнувся й шубовснув у річку, здійнявши безліч сріблястих бризок. Дівчина засміялася ще голосніше.
— Куди це ти, прекрасний юначе? Чи може подався до своєї нареченої? А що, віддала тобі Царівна-Жаба стрілу?
— Хто ти? — здивовано запитав він.
— Не слід так розмовляти з дівчатами,— вона ображено надула губки. — Спочатку треба самому назватися… А втім, якщо хочеш знати, мене звуть Селеною1.
— Селена… — прошепотів Леонід. Гармонія чарівної ночі відроджувалась. — Селена… Може ти — місячне сяйво?
Така версiя дівчині явно сподобалась.
— Якщо хочеш, так, — вона пирснула в кулачок, але одразу ж посерйознішала й мовила: — Уяви собі, я… дочка Місяця. А ти, ймовірно, водолаз?
І схожий на місячні бризки дзвінкий сміх з новою силою вибухнув над приголомшеною річкою. Леонід зрозумів: дурницю сказав. Почервонів і розгублено пробурмотів:
— Та ні, я льотчик…
— Льотчик? То ти, мабуть, з морської авіації, якщо тобі до вподоби вода.
— Звідки ти взялася? Ти не тутешня. Всіх місцевих я, здається, знаю. І навіщо ти тут?
Селена знов зробила вигляд, що замислилась.
— Звідки я взялася? Ну, якщо мої батьки — небесні світила, то я… То я звалилася просто з неба! — вона широко всміхнулася. — А навіщо я тут? Можливо мені теж до вподоби нічні купання, як i тобі!..
— То ти теж… — почав було Леонід. Втім, Селена зробила заперечний жест, поглянула на годинник, що у вигляді кулончика висів на тоненькому ланцюжку в неї на стрункій лебединій шиї, та стурбовано мовила:
— Але послухай-но, льотчику. Мій тато-Місяць вже на небі. Якщо досі все приховувала темрява, то тепер він може помітити нас у своєму всепроникаючому світлі. А батьки дуже-дуже гніваються, коли бачать мене поруч із незнайомцями. Тож до побачення, льотчику! Я тікаю… Інакше ти змерзнеш у річці, і тобі, чого доброго, доведеться переходити до полярної авіації. Отже, від сьогодні ти мій боржник!
І підхопивши з густої трави невеличку сумку, з якої стирчав букет польових квітів, дівчина побігла у напрямку дороги.
— Агов, Селено! Як знайти тебе? — загукав Леонід, висунувшись по пояс із води.
— Захочеш — знайдеш! — крикнула вона у відповідь, не припиняючи бігти.
— Але де, де тебе шукати?..
Селена на мить зупинилась:
— На Місяці! На Місяці шукай, льотчику!.. — засміялася й швидко зникла за деревами. Леонід вийшов з річки й довго стояв, дивлячись їй услід.

2
Сидіти було дуже незручно. Спина зовсiм задубiла. Селені навіть здалося, що вона поступово перетворюється на статую. На статую… Напрочуд вдала думка!
"Я мчуся у космічному просторі, немов овіяна солоними вітрами дерев’яна фігура на носі древнього фрегата. (Пiсля повернення уточнити термiнологiю!) Над пультом керування кораблем схилився мужній космонавт, не менш відважний, ніж древні капітани…"
Селена дуже обережно поклала на коліна портативний комп’ютер, який зазвичай ласкаво називала "своєю друкарською машинкою", і розслабила втомлені пальчики. Дуже шкода, що не можна надиктовувати. Доводиться працювати у незвичному режимі: друкувати текст, щоби потім запустити програму його голосового "озвучування". Тепер руки просто відвалюються!
Тільки раз вона працювала за таких жахливих умов. Це було ще на Землі, два роки тому. Того разу Селена робила етюди з життя тигрів, занесених до "Червоної книги". Тепер поруч з нею не сім’я грізних хижаків, а людина. І не просто людина, а Льоня. Однак, він не повинен нічого знати. Поки що не повинен. Зараз головне — закінчити репортаж. Потім можна буде вийти, взяти інтерв’ю.
Ото буде сенсація! Журналістка-жінка потайки пробралась на корабель і взяла інтерв’ю в космонавта-чоловіка. Причому прокралась не на звичайний корабель, а на випробувальну "раму", куди вхід заборонений усім і категорично. Здається, ще нікому з журналістів не вдавалось утнути таке… Та всі просто луснуть від заздрощів!
Пальці відпочили. Селена зручніше прилаштувала друкарську машинку й увімкнула перегляд тексту. На блакитному табло поповзли чорні рядки літер.
Репортаж ні к бісу не годився. За таку пихато-героїчну оду на факультеті

читати