Електронна бібліотека/Проза

"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Завантажити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

ЗАПИСИ НА ПОДОЛКУ

1
Внизу, немов розкрита паща велетенського звіра із висолопленим язиком дерев, задихався у липневому пополудні яр. Видавався бездонною прірвою, котру ніколи не відвідував вітер і не приносив рятівної прохолоди. Щодня від Зелених свят аж до самого Петра, все живе виповзало, зіпаючи повітря розпеченими ротами, вилазило на високі береги і, нарешті, стримувало калатання власних тваринних сердець, якщо воно їх мало. Бо велике розгодоване гаддя хтозна чи й дихало, а якщо й знало смак повітря, то тільки витворюючи отой гидкий свист-сичання, облипаючи кущі – ніде було поставити ногу – і тривожилося на кожне хилитання.
Нечутно ступали збляклі лисиці, які ще недавно серед молочних снігів світилися, мов королівські мантії, недбало похитуючись то тут, то там, – велика твоя сила, Господи, таку красу сотворивши. Нині посеред літа, випрівши у мокрому череві яру, майже ненавидячи власний кожух і люто його роздряпуючи, видиралися наверх, наче під час великого потопу, рятуючи свої перегріті спекотою тіла.
Трохи оддалік можна було бачити пару вовків, що, опустивши важкі байдужі голови, брьохаючи через величезну траву, котра перла, мов заговорена, залишали у ній криві просіки, які потім довго не заростали.
Час від часу, незважаючи на великі туші, легко перевалювались, доброзичливо похрюкуючи, рудо-чорні, обляпані глиною кабани – і все поштиво завмирало, даючи дорогу сильнішому.
Разом зі звірами напливав хвилями і клубами, чергуючись, наступний запах, так наче волочився за їхніми ногами. У ньому можна було вилучити кілька сортів полину – від молодого і ядучо-зеленого до попелясто-сірого, в останній вже впивалася гіркота, післядощовий дух блекоти, несміливий цвіт кінської і буяння темної та широколистої холодної м’яти, нудотно завівало лопухами і терпко – бузиновим листом, із лисих пагорбків втискувався медовий повів чебрецю, зрештою, все переповнював, виринаючи за новим звіром, ефірний шлейф квітучої липи, яка ловила свій час. Так ніби таємничий жартівник натискав на міхи із запахами, змінюючи за невідомою схемою або ж присвячуючи їх котромусь із улюблених створінь.
На вершку гори щось темніло супроти сонця. Звірі не насмілювалися підніматися аж туди. Тільки повільні обважнілі птахи, зрідка потрапляючи у розпечену сіть густого повітря, краєм круглого нерухомого ока ковзали по фігурці, вона стриміла, мов сторож на лінії, з’єднуючи небо із землею, а отже, мала, по-їхньому, уже не зовсім земне призначення.




2

Фігуркою, що стриміла на обрії, був довговолосий і цілковито сивий Старий, по-тутешньому Зрайця. Уже давно повмирали люди, котрі знали, через кого він переступив і скільки за те взяв золота і срібла, які навкруг нього вилися дружини і любаски, коли чувся при силі та моці, скільки мав родини і кому дарував персні з червоним камінням. Лишень поодинокі пам’ятали з розповідей очевидців, ніби любив мигдаль, особливо у пору цвітіння, і полотняні сорочки, давні та виношені, що світилися супроти сонця ріденьким переплетінням, а тіло у них любовно дихало, аж хтось із цікавих мусив спитати:
-Нащо людині стільки грошей, якщо вона носить спрані сорочки і їсть пісну гречку?
Проте на риторичні запитання ніхто не давав відповіді, бо вже мало кого цікавив старий чоловік з-під білих мурованих стін, котрі виднілися навіть звідси на тлі блідо-бузкових пасмуг розплавленої небесної емалі, можливо, аби не думати, як розповзлося поміж пальцями його довге, але, насправді, блискавичне життя.
Тим паче, що час стояв мутний та смутний: кожен стеріг свою вигоду, гроші все так же ж лишалися у пошані, за них клали голови, сумління та найсильніші пристрасті нові завойовники світу, як і за часів Зрайцевої молодості, коли був головним суддею і вирішував долі найбагатших та найзначніших, Старому не хотілося лишатися тим, ким став, але час повернути назад навіть він не міг, тож чекав, раз його Господь затримав при житті, аж поки цілковито забудуть про нього люди, котрі мов у суді, всі зоставалися лишень свідками. І хоч пекло у грудях, коли його, раніш відомого від моря до моря (чи давно трепетали і хилилися, наче трава, всі без винятку), нині просто мали за звичайного старого діда, однак краще забуття, аніж клеймо переступу.
Він бачив унизу звірину, що рятувалася від спеки, а його не брала навіть оця несусвітенна палюча жарінь, яка оберталася у зливні дощі із несамовитою швидкістю (так з голови на ноги перестрибував ненависний пісковий годинник у нього на дубовому столі), а потім знову невситимо гріло, аж наприкінці липня то тут, то там спалахували пожежі, ніби господарі палили великі спокутні свічки Господові за своє життя, залишене на купі попелу.
Бачив їх, покірних, тихих, і мав якусь втіху, що ніколи не дозволяли собі наблизитись до нього, навіть звірина, і та відчувала його силу і міцність, його владу і руку, його висоту над світом .
І тільки сни навертали інколи до часу, котрий випав і сплив, тож він волів би спати, якщо

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »


Партнери