Завантажити

сама була господинею, панією і вершителькою всіляких головних справ. Знала вже на смак владу і те, як пригинаються перед нею сіромашні спини. Не раз брала, що хотіла, крім того, що хотіла найдужче. І от зараз те „крім” сповнилося, стало реальним, відчутним на дотик, на зір, на слух. І ніщо її не стримувало: ані шлюбна клятва, ані те, що перелюб скарають на горло, і перш, ніж дійде до вироку, чекають вдома два найстрашніші суди – Дротів та батьків. Оляну прикували до ганебного стовпа за сімейну зраду. Але то шинкарка. Їй закон слабо писаний. А жінці полковника і дочці багатиря випишуть батогами ще й каменем притиснуть заздрі на Дротові поля і худобу.
Литвин мовчав. Чи бої позбавили його мови? Так, мабуть, ліпше, бо що ті слова?
Виплекана ненависть враз обернулась на щось інше – чорний важкий клубок, котрий розривав і спалював, а може, це була лишень невідома форма того, що у ній існувало. Згадала, як кидав її Дріт, не повівши і доброго слова, одразу ж хропучи на високих білих подушках, так старанно вишитих, аж здавались квітниками, або ж скочивши на коня і ні разу не оглянувшись на браму. Його малі холодні татарські очі час від часу лихо світили з темряви у лавині гучного оглушливого дощу, який тарабанив до вікон, стежок та листя, цюрки лився до ночов і діжок, виставлених дівчатами на дощівку для миття кіс.
– Твій Дріт віддав округу ординцям, розплатився за спілку християнськими душами.
– Не може такого бути.
Але всередині добре знала, що може. Не дай, Боже, вродитися там, у тих відкритих розбійникові і ворогові селах та хуторах. Живеш від миті до миті, мов метелик. Допоки сонечко. Аж доки не засвище аркан, не блисне крива шабля, та й по всьому. Лиш згарище і здичавілі собаки. Як не чужі, то свої мають тебе за обмінний гріш. У тих кривавих торгах старі та діти викреслюються, лиш молоді та здорові можуть згодитися.
Аж тоді збагнула з якоюсь шаленою радістю – впізнав її, пам?ятав, довідався, чия жона.
- Я тоді крикнув: Геть зрадника! Але ніхто не почув, хоч тиша стояла мертва. А потім свої почали за спину заходити, як січа траплялася. Коли ж дійшло, що прибрати хочуть – встиг надбати мітку і по-темному вивернутися.
Скидала у кошик, що траплялося у коморі під руку, і дрібно диготіла чи то від страху, чи від несподіванки: Дріт заб?є обох.
Рана у Литвина була запущена, середина її зчепилася боками і почала зростатися, краї вивернулися, побіліли і ніби перетворювалися у дике м?ясо. Він, аби не світити тілом, зробив собі пов?язку, як у Христа на розп?ятті, та й сам чимось скидався на святого в захристії: щоки позападали, очі тліли, певно, від жару, котрий загніздився у розрубаній спухлій нозі, гній витікав безперестану і не хотів закінчуватися. Плоть надовкола рани почервоніла, набубнявіла і, якби та натрудоватілість потрошку не спласала, то вже би йшла по Яся, але мав шалену Гальку, котру недарма поважно кликав Геленою, таку чорнороту та в?їдливу, таку непоштиву і балакущу, її несло у розмові, мов дикого коня, ото би людям наплела: лежить же ж Литвин у них у кузні, – адже жона вінчана, хто би у те повірив, що немічний. Тому ризикувала.
Знала: нарив незле витягує печена цибуля, листок капусти, потовчений з медом подорожник. Слава Богу, ніхто чужий не встеріг утікача ані разу. Коня ж відправила до табуна. А ці мовчатимуть. Робота хлібна.
Лила зі збанка відвар рум?янку. Тоненька цівочка вимивала кавалки гною і дарувала немалу полегкість Литвинові. Сказав би хтось, що має згинути через нього, відчула би вперту радість чи навіть церковне піднесення. Але й жестом не давала зрозуміти несподіваному гостеві, як багато важить у її новому полковничому житті, аби не злякати, аби не пішов кудись у світ, де зможе дістати його Дріт і витерти з побратимової пам?яті все те, що не мусив чути і бачити. Єдине – лиш би рана затягувалася потроху, лиш би довше тривав цей солодкий полон, у ньому тримала чоловіка, котрого любила усе своє свідоме життя тепер уже без надії, але й без каяття.


10.

Рана потроху затягувалася, лишень червоні й опухлі її береги, біль і гарячка свідчили, що гній ще бродить у ній, не даючи виздоровлення.
Литвин виходив тільки уночі, перед тим добре змастивши двері ложкою курячого смальцю. Киліяна навішувала защіпку і час від часу, поміж хатніми роботами, вискакувала, ніби ковтнути свіжого повітря, (хоч, насправді, сяка-така прохолода трималася саме у стінах, а на вулиці панувало пекло) і зиркала на двері кузні. Треба було б сказати батькові про тимчасовий шпиталь, однак щось не давало. Та й несподіваний гість уникав людей, принаймні поки не зможе себе захистити.
Спав на ослоні, праворуч – шабля, ліворуч – шапка, тільки й залишилось пам?яті по куреневі – шлик такого ж блакитного кольору. Зник, нікому не даючи звіту. І ніхто й не шукав. Козак вольний іти, коли захоче.
Із чималої дірки, що залишалась на дні рани, висунувся білий хробак густого гною. Трохи надавив на болючу плоть – хробак ліз та й ліз,

читати