Завантажити

тиша. Не могла нахилитися за вузликом – не слухали ні руки, ні ноги. Гадала: мати кинула їй одяг на останній суд. Але у торбині, яку поволі (здавалось, вічність) присувала ногою, було півхлібини, яблука, шматок в?яленого м?яса і листок паперу із хитким материним почерком: „Витримай я тебе не покину матінка”.
Важко, наче власне тіло, жувала кислуватий плід, що поволі тамував спрагу, аби лишень додав одробину сил. День поволі щезав у високій шпарині-дірці під стелею, котра за дня допускала трохи повітря, світла і тепла, а звечора лила темряву і безнадію.

Аж раптом загриміло. Гучно і лячно. Квапливо перехрестила, ше не усвідомлюючи грізної сили, і цю задушливу темницю, і розпанахану блискавкою прогалину, і грубого ослона та з правіку не мащену долівку. І враз заклякла: Господи, дощ!
Важкі краплі затарабанили до сухого листя, до стріхи і стін, вигравали, мов вуличні музики, і вона, акуратно закрутивши каламарчик та обмотавши перо полотниною, одягла все те на шию поруч із хрестиком і аж тоді заридала на весь голос, загубившись у пересварюванні громів та ревищі зливи. Не мав її жаль краю аж тепер, коли ані надії, ані радості, ані смислу, ані навіть життя не чекало її за вичовганим подобенством тюремного порога.
Плакала за Литвином, плакала, бо ніхто вже не ходитиме з хоругвами коло її кузні, виворожуючи зливу, не співатимуть процесії тонко та пронизливо, не заглядатимуть у чужі двері, вирішуючи, кому жити, а кому – ні. І єдине, що врівноважувало і витвережувало – скорий суд, після нього всіляка перелюбниця має бути скарана на горло. Перелюбниця, якою не була. А жаль. І не тому, що мусила згинути намарне (може, хоч там опиняться разом), а тому, що не відважилась відкритися. Все те, зібране і збережене для іншої людини, насправді, як і її життя, не виконало свого призначення, всохло і пропало.
Дощ лив увесь вечір, всю ніч, весь день. Так наче обірвалось небо, отямившись від своєї жорстокості. І лишень по двох добах стихло. На світанку зі скрипом відчинилися важкі двері і крижаний страх, що змусив шалено битися серце, скував ноги. Стомлений і похмурий чоловік проговорив у шпару швидко і з якимось полегшенням:
-Іди собі. Відпустили гріхи твої... – так наче боявся, що той, хто їх відпускав, може передумати.
Ноги не слухали. І вона обімліла ще раз: „Бог дав життя, а відняв ноги, і той невідомий захисник може змінити свій наказ, поки звідси виберуся”.
Але чоловік був упертим. Він вхопив її за руки, кинув собі на плечі, мов лантух із сіном, і поволік надвір. Там, перетягши через розквашене подвіря, пару разів посковзнувшись, виніс на долину і впустив у рештки мокрої рудої трави серед густого верболозу.
Тільки думка, що мати не витримає її відсутності, довго-предовго зводила Киліяну на зігнуті тремтячі ноги. Опинилася під товстеленною вербою із глибоким та низьким дуплом. Прихилилася до нього – було сухим, низьким і заповненим сіном. За сонця тут висиджували діти, а вечорами – хлопці та дівчата.
Не думала, не плакала, не тішилася. Спав великий тягар з душі, але з?явився у тілі, зігнувши його, майже роздавивши і розпластавши. Дивилася перед себе у простір широко та некліпно, спустошена і безсила. Неможливим трудом здавався їй кожен рух, який мала здійснити, кожне слово, котре застряло в горлі, прагнучи прорватися, не кажучи вже про відстань, простелену від темниці до дому.
Навіть не пам?ятала, скільки часу так провела, аж доки не почула голос матері, і поволі, тремтячими ногами, що підгиналися в колінах, схитнулася на нього:
-Киліяно...Киліяно...Киліяно...Киліяно...

14.
Із млинарського зошита:
Я живу у старого судді. Його називають Зрайця. Кого він зрадив – уже ніхто не пам?ятає. Мабуть, жінок. У нього завжди господинями були найгарніші кобіти. Не дружинами.. Бо власна чи то померла, чи то втекла з молодим козаком ( для такої людини це одне і те ж), і він вибирав собі, яку хотів. Але одну. Потім час від часу міняв, даруючи на прощання невеличку хатку і золотий перстень з рубіном. Всі носили ті однаковісінькі мітки з гордістю, ворогували одна з одною і злостиво плакали вечорами..
Коли мати попросила за мене - порятував, хоч давно вже не судить. Але спільні грошові інтереси, давні і теперішні, притягуються. Кажуть, колись він поміг самому нинішньому гетьману, наславнішому з владців. Коли Дріт спробував мене забрати, аби, певне, забити батогами, пробув у Зрайці якийсь час, а потім вийшов тихіший від води та нижчий від трави. Чим можна було заплатити за 500 коней, котрих не віддав мій батечко, я не знаю. Але височенний сторож Семен причепив йому до сідла важку шкіряну торбу, думаю, повну хіба золота. Чи ж я справді так дорого для всіх коштую? Мене перестав любити задоволений Дріт, перестав любити мій ображений батечко. Лишень матінка любить мене незмінно й несхитно за всіх разом. Не знаю, як там брат та всі решта у других і третіх.
Зрайця нарешті позбувся тягаря чоловічого тіла, котре так багато вимагало.

читати