Завантажити

гроші, затято торгуючись з братом, який був ще підпарубком. За молоду дійсно платять небагато хлопцям при брамі. Але Дріт так увійшов у роль, що забув про потаємне лице, і воно проступило. Батько тяжко здобувався на статки, тиснув гріш до гроша, однак скупість Киліяна ненавиділа.
Все, що не любила, потроху виникало, мов узір на вишитті, у Дротовій істоті. Нема гірше пана-начальника, його нестримного хамства, його погорди і зневаги, його стиснутих губ і презирливого виціджування слова. Ще її не стосувалося, тільки інших, але то ставало лиш справою недовгого часу. Могла собі сто разів говорити, ніби не мала вибору, але потемнілі від заздрості обличчя сусідів свідчили хіба про безмежне щастя відданиці.
Насправді тряслася. Бо ще треба було пережити комору і боятися, чи насправді лишиться кров на простирадлі, а раптом її чомусь не виявиться. Чим доведе, що невинна, що нема на ній ґанджу, коли розпалені питтям чоловіки і жінки вимагатимуть доказу, так ніби помщаючись за свої колишні суворі весільні іспити.
Тому перша ніч стала важким обов’язком із ситим співом за дверима, чиїмось шастанням і вічним страхом, щоб клямка, бува, голодно не клацнула і цікаві не посунули до постелі.
Крові набралося на велику пляму, і Дріт задоволено сміявся з нового полкового трофея на дрючку. На другий день забрав молоду господиню до своїх покоїв, такої ж гонористої та вузькоокої паніматки і жменьки заляканої челяді, котра вихоплювала з-під рук усе, чим пробувала коротати час: більшість діянь не личила пані полковничисі. По кількох ночах ненаситний малжонок скочив на коня і вернувся до своїх орлів і вітчизни.
Визволена од усього зразу – і від млина, і від батька, і від дорогої матері, і від паперу з каламарем, Киліяна не могла спочатку пережити такої свободи. Щоправда полон скупої на тепле слово свекрухи був теж немалим тягарем, однак жорстку її натуру (і долю невістки) пом?якшувало велике релігійне послушенство. Читала новій родичці молитвенні книги і тим розтоплювала серце, котре гартувалося між чоловіками-козаками (сином і мужем) і не знало чисто жіночої лагідності та доброти.
Так минула осінь, зима і весна. Потроху стихав сердечний біль за домом ( хоч частенько бували у ньому: на Покрову і на Миколая, на Різдво і на Великдень, пару десятків верст – не дорога для добрих коней), применшувалася туга за чимось, що не мало назви, хоч в глибині душі таки мало. Однак наприпочатку літа матінка прихворіла, тож стривожена Киліяна випросила собі у свекрухи яку недільку на гостювання у дорогої родини. Саме стояла несусвітенна жара, що потроху переростала у посуху і труїла посполитим й до того нелегке життя. Наближалося нове століття, і люди боялися кінця світу. У всякому разі затяжна відсутність дощу дуже про це свідчила, явивши спраглим очам рідну потріскану землю.

7.
Земля стріскалась і ледь прикривалася пожухлою сухою травичкою, тонкою, мов руде волоссячко. Ані не ворухнулося застигле повітря, спікшись гарячою драглею. Не гавкали собаки зліпленими горлянками, висолопивши довжезні безживні язики, не літали птиці, хтозна-де й пропавши, забившись в паркі очерети, що колись були прохолодною тванню. Навіть трясовина зітхнула, булькнувши, та й зійшла парою, взявшись зашкарублими гребінцями. Однак ані людська нога, ані звірина не ступала на ту глиняну колючу луску, керована колишнім страхом – ану ж то лишень обман життя, як усе на світі, і пастка чигає на людину, нап?яливши образ безпеки чи надійності. Не бриніли навіть мухи, лежали то тут, то там, а охриплі кури у хмарі липкого пилу, ледь здіймаючи обважніле піря, не реагували ні на що, здавалось, виздихавши всі нараз.
Навіть на тонкі і ламкі жіночі голоси, такі нереальні у товщі спеки, що невідомо звідки взялися і сягали людських вух пунктиром, розгублюючи потроху, через один, голосні звуки. Вони пробивалися, напливаючи, мовби згори, наче з того світу, і, врешті, втілились у невелику процесію на чолі з сухеньким, чорненьким, бородатеньким дячком, котрий ходив від криниці до криниці і дрібно та швидко хрестив цямриння, потрясаючи тоненькою кіскою на потилиці, а якась із жінок виймала із закоченої пелени напівживу велику чорну жабу та вкидала її до висушеного криничного нутра теперечки таки на певну смерть.
Так дійшли вони до берега річки, всіяного шерхотливими безживними колишніми осоками і, спинившись, відправляли молебень зужитими голосами, усю силу своїх вутлих тіл і гарячковий блиск некліпних очей спрямовуюючи на те, що колись було живою рвучкою водою. І ставало страшно: ану ж, не дай, Господи, зроблять першу-ліпшу жінку, надибану по дорозі, відьмою, і доведеться випробовувати її тяжким спитом, невідомо й яким, бо навіть втопити нема де.
Тому кожна не дуже щаслива піша удовиця або ж недавно розлучена (і тим уже мічена) молодиця, а ще гірше й шинкарка (котру спекли би живцем усі добропорядні господині і за споювання власних чоловіків, і за одверті загравання, і, час від часу, за рештки соломи на плахті), завбачивши

читати