Завантажити

процесію у полі чи на своєму шляху, таїлася у присушених кущах терну або й у придорожньому видолинку, лиш би той суворий суд пройшов повз.
Мусиш всім подобатись, бо якщо це тобі не вдасться, можеш заплатити життям. Такі часи. Добре, коли жінка захищена батьком, таким грізним, як мельник, і чоловіком, таким владним, як Дріт. Розумієш аж тоді щастя, котре тобі впало. А любов – то сон. Його можна подивитися і запам?ятати. Бо за порогом і міським парканом у цьому світі не виживеш ні з любов?ю, ні без. А людські закони суворі і непереступні. Суд у нас – то все. Він у нас страшніший, ніж Божий. До Господнього принаймні далі.

8.
Далі і далі, мовби випавши з-під Господнього ока, світ пересихав і чорнів, дні тяглися, мов цівка меду. Кожен ранок усе живе зводило свої зіниці до неба і видивляло бодай хмарину. Спочатку погляди сповнював докір, потім гнів, зрештою, стомлені і змучені, вони вже не відривалися від землі, а чекали розправи, що (невідомо, за які гріхи?) наближалася повільно і невідворотно.
Батько ходив з потемнілим лицем, і всі ховалися по кутах, аби не потрапити йому на очі. Млин стояв у тиші, наче вимер: нема води – нема руху. Нема руху – нема грошей. Така рахуба була у поважного господаря. Проста і на долоні важена.
Нема дощу – нема жита. Нема мішків із збіжжям. Це голод. Це непроминальний переляк. Страх – великий звір, він дивиться в душу моторошними позирками і ладен йти за процесією, аби шукати відьму або ж свавільну непослушницю, що одне і те ж у людського суду, і благати змилування чи бодай краплі вільготу за її життя.
Те, чого всі так боялися, таки ставалося. Спочатку задиміло то тут, то там, потім тріскучі і квапливі язики полум?я під відчайдушний жіночий лемент лизали цілі вулиці, і не було на те ради. Здавалося, вже й так сплачено найвищі ціни, але дощ не падав.
Кожен день процесія з дячком і подолком охлялих жаб ходила до ріки і похмуро нагадувала Господу Богу про зливу. Одна з віруючих умліла – чи то від надто темного, як для спеки, одягу, чи від надмірного посту – винесла їй води у збанку. Та відкрила очі і, побачивши світ, пісно стулила змочені вологою губи, аж здригнулася волохата плямка на підборідді. Ще на ноги не стала, а вже вогнем дише: кому сподобається полковниця у тонкій білій сорочці.
Довелося спішно вертатися під рідний дах, аби випадкова немилість не спалахнула раптовим неправедним полум?ям лишень тому, що молитовному та одержимому гурту не трапилося винного ось уже кілька тижнів і кілька десятків верст поспіль.
Наче на її внутрішнє волання про допомогу за спиною пролунала притлумлена хода коня – то батько в самій лишень сорочці вертався охляп домів. Полегшено відкрила браму і майже радісно зачинила, потішившись захистом від світу і суворих законів лихоліття під заспокійливий перебір копит спільного улюбленця Гнідого.

9.
Киліяна почула глухий стукіт кінських копит, м?який, майже оксамитовий, бо тонув у товстій верстві гарячої дрібнюсінької пилюки. Кінь був один і спинився неподалік. У першу мить похолола: Дріт. Потім одразу дві думки: „Чого так злякалася власного чоловіка?” – і друга: „Дріт сам не їздить, охоронців возить. Та й не час йому без причини додому скакати – військо тримає, лишив замість себе сторожів при жоні і спить спокійно, якщо вороги дадуть”.
Виглянула зі слабенької прохолоди на передвечірнє повітря: із коня важко, на одну ногу, опустився чоловік. Він з натугою дихав, слід за ним кривавився. Пес понюхав червоний пацьорок на запорошеній землі і скавульнув. Щось було у поставі пришельця гаряче і задушливе навіть на таке ошаліло пекуче літо. Він спирався на зачохлену шаблю і, сильно криваючи, простував-підстрибував до кузні. За мить розгублено спинився: загрозливо замкнені, а насправді, дбайливо зачинені на кукурудзяний качан дверцята все ж свідчили, що всередині немає живого духу. Хвилину постояв, тоді вийняв нехитру защіпку і ступив за поріг.
Киліяна на мить оніміла: адже, прецінь, то була її територія, і хоч стояла нечинною, однак на батьковій землі. Саме кузню білила перед Великоднем і перед Спасом, так наче улюблену хату, котра несправедливо спорожніла. Звикла до неї, мов до дитячої іграшки, і добре, що чулася багацькою донькою, а тепер іще й полковничою жоною, бо могла собі дозволити й не такі забаганки. Білила і тепер, вже вийшовши за Дрота, мазала долівку глиною, а над вікном вішала вінок із літнього квіття, виплетений на Купала ( щоб ніхто не бачив, бо то дівоцька справа). Так ніби не Дріт його забрав, а насправді сховали тут, всупереч вивішеним весільним знаменам і незворушним законам сімейного життя.
Увійшла до кузні. На лаві лежав худий запилюжений чоловік. По виснаженому обличчю, на котрому в?їлася гримаса болю, текли патьоки поту, волосся невизначеного кольору злиплося. Холоша штанини, розрізана чи розрубана, зяяла раною.
Бачила, що не впізнавав. Не дивниця: де дванадцять, а де вісімнадцять років. Адже стала удвоє вищою і важчою..
Невіддавна

читати