Завантажити

відправлено, а тоді помічала на папері день і місяць, а також господаря, що молов збіжжя.
У млині ставало важко дихати, тому вискакувала на повітря, хапала його, скільки вдавалося, і вертала до праці. За котрийсь час млин знову вивергав її у білій хмарі, всю світлу і пухку, як і годилося мельниковій доньці.
Час від часу рука забувалася, виводячи поміж: ”Іван Малий змолов шість мішків пшениці і два мішки ячменю. Кінь гнідий загубив підкову за містком” або ж: „Хома Оліяр змолов три мішки жита і два відра гороху” щось зовсім несподіване: „Була сильна спека і сильна печаль. Як іржу з полотна – не вивести. Новий коваль приходив по хліб”.
Або ж : „Сипав сніг в небесному млині. Одна безконечна мука. Не вистачить мішків, аби вивезти...”
Або ж:” Цвітуть сади. Пахнуть, аж страшно одній стояти під місяцем. Нема куди подітися, аби стало легше”.
Кузня муляла око – з якого боку не стій, все одно бачиш. Віднедавна знову порожня – далеко до людей, невигідно.
– Не сохни за тим Литвином, – стиха ледь прошелестів голос, чи й вчулося, їхнього наймита Мартина. Оглянулася – німота після стихії.
- Батьку, займіть землю довкола кузні...
- Нащо мені той пустий вигін.
- Хай буде наша, бо хтось влізе і матимемо чужі очі напроти порога. Пощо має рахувати наші статки, чути всі сварки та по світу носити.
Це господаря переконало, і дівчина могла порядкувати в кузні, мов у власному сховку, принаймні на свята та у вечірній час. Там було найліпше. Хапала свою млинарську книгу і виводила старанно те, що полегшувало тягар на серці: Іван Вівчар змолов десять мішків пшениці. Гарні його білі коні. Лишень дивилася, аби не вскочив батько та не прочитав списане. Коло річки два бузьки клекотіли. Невже якась радість?

5
- Унас таки радість!
Батько вступив у кімнату, і всіх нараз придавило тишею, його боялися. Він ще міг вдарити батогом будь-кого, чи матір, чи брата. Це добре знали і мовчанням усували всіляку зачіпку.
– Киліяно, до тебе думає засилатися полковник Дріт. Видно, бути тобі панею, досить по кузнях переховуватися. На неділю сподійся.
Гілка у вікні боязко хилитнулася – по ній квапливо проскакав горобець. Добре йому: хочеш – лети. Батько війнув вогким духом киреї, мокрий, голодний, але втішений звісткою, і пугу кинув у кут. Вузька чорна тінь списом майнула над подушками й калатнула за скринею. Мати навперебій із Килимаркою носили до столу полумиски і штофи.
Скоро так буду носити я, – проскочило у голові Киліяни, як те, що плаче, а сліз не має.
Дріт був шалений, чорночубий, татаркуватий, росту з неї, хоч не почувалася найвищою. Запам’ятала його очі – якраз напроти, малі і гострі, наче обгорілі шпички. Приїжджав домовлятися про муку, незважаючи на те, що Межигірський монастир забезпечував козаків і хлібом, і духом святим. Несподіваний гість зиркнув на дівчину коротко, ніби свиснув нагаєм. А потім вже не дивився. Батько велів записати полковників наказ. Смиренно вивела всі цифри та літери, подумавши: „Хтозна, чи так вже потрібне йому те борошно і чи не міг кого послати замість себе? Велике цабе – якийсь мірошник. Приїздив щось вивідати.”
Плечі одразу стерпли – смак батога знала. Усе інше – байдуже. У Дрота хоч коні, проте й коней виміняла би на іншого.
Їй не було важко. Їй було ніяк. А Дріт – то щастя. Для вибраних. Але сльози бігли цівками, аж вискочила у повітку, щоб пужално не розгнівати. Од поблизького вогнища завівало димом, він роз?їдав очі і робив світ безнадійним.
Навіть не силувалася на мову. Бо що могла сказати? Слово „коваль”, те, чого нема і не існувало взагалі. У його слідах поросла висока трава, яку п’ять разів нищив сніг. Чи було за кимсь жаль? Хіба за млином з його білим туманом і рахунковою книгою, її забрала собі, ретельно списавши батькові річний прибуток. Поміж грубими сторінками сховала свою душу, аби нікого вона не злостила, не дратувала, не доводила до шаленства.
Тож стояла німа і кам?яна. Не відомо, чи приносить комусь щастя кам?яна жінка, але самі у тому винні. Могли би спитатися, чи когось хотіла навіть з усіма його стадами. Але батькові завжди всього мало. Захотів ще дещицю вторгувати.
Підійшла до дзеркала. Невже вартує так багато? Біла коса, темні очі і дві родимки на лівій щоці. Трохи зависока (чи й пасує дівці?), а стан затонкий. Нога піді нею добра та міцна. Чула, як літнього вечора говорили два хлопці під млином: „Солодка, мов великодня паска, але хіба таку вчепиш, коли старий – звір.” Звір, хлопці, звір.
Дивилася на батька, а потім на матір. Якою була замолоду, блукаючи по бабинім садку? Кого і що любила? Знала точно: батько вираховував придане своєї судженої до останнього срібного гудзика на свиті. Виважував на долоні вроду, котру не хотілося випустити, і пару скакунів, сірих у яблука, їх вподобав більше за мамине янгольське обличчя. Ясна річ, перемогли коні.

6.
Дріт купив жону за півтисячі коней. Хоча за табун він купив, насправді, батька. За наречену платив дрібні

читати