Завантажити

завдовжки з палець, аж, нарешті, за ним проступила кров. Червоний її слід давав знак, що рана зачищається, що стає здоровим. Що пора.
Ще не знав, куди збиратися. Все, звідане раніше, виявилося зайвим та непотрібним, бо не дало йому ані статку, ані сім?ї, ані даху над головою. Не пускав коріння, і хоч жінка напроти була прегарна, як образ у церкві, однак вона виявилася багатою ще й чужою. А чужим ніколи не користувався. Навіть якби само його й просило.
Те, що почув випадково: і як змовлялася старшина, лаштуючись скинути гетьмана, і як лементували люди, не сподіючись віроломства од своїх, – знудило і змусило кинутися на Дрота при свиті. Ледь не наклав головою. Завдяки хіба доброму коневі ще сьогодні дихає. Не міг вернутися туди, де вже нікому не вірив. Навіть голодна смерть, безхаття і безгрошів?я на мало над ним жодної влади. Вистачило йому безконечної різанини, гасел за віру і роздирання статків у подоланих.
Постановив вертатися додому. Не пам?ятав ані справжньої вітчизни, ані батька-матері. За родичами і слід пропав у гарячковому тупоті бусурманського полону. Лишився у великому дуплі, куди мати закидала його гратися, привчивши сидіти нишком-тишком, перебирати камінці, жолуді та шишки, аби не дістали ані собаки, ані волоцюги.
Ця околиця великого міста, що простягалося ген на пагорбах, була частиною його життя, частиною його пам?яті, навіть частиною його тіла. Йти звідси – означало трохи убити себе. Але залишитися, зм?якнувши і надаремно розслабившись – вмерти остаточно.
Десь на світі є краї, де жили його батько з матір?ю, де безмірні болота чергуються з безмежними лісами, де можна ціле життя прожити у глушині і ніхто тебе не знайде, де зотлілий страх прагне лишень спокою і відсутності людей, котрі все одно виберуть шмат хліба, навіть якщо й стоятиме на терезах водночас із безцінною людською душею, бо люди – це плотоядні тварини, спраглі слави і грошей, і за клейноди підуть на все.
Навпроти стояла жінка із збанком рум?янку у правій руці – це те, що він запам?ятає, але не обманеться.

11.
Коли підвела очі – заклякла, піднявши збанок правою рукою. В одвірках стояла стара жінка, суха та швидкоока. Вона окинула поглядом комірчину і, не сподівавшись побачити тут когось, зіщулилась і залопотіла:
-Чи мелете завтра... бо може ми би...мій зять до вас...
-Завтра Ілиї, а ви, паніматко, як сюди зайшли, таже на гачок замкнено було?
-Двері самі відскочили...
Вона позадкувала і вислизнула у прочинену шпару. Біля порога валявся лозовий прутик, ним, певне, і скинула защіпку. Вмить зникла, мов примара чи дивна проява.
Киліяна враз похолола, відчуття небезпеки облягло невидимим і важким колом. Навіть не встигла як слід підготуватися до випробувань, на котрі могла сподіятися, аж двері легко злетіли з петель, і вся процесія із дячком і висхлими бабами увірвалася до кузні.
-Ось вона, блудниця і гріховодниця. За коси її. На суд божий. За неї страждаємо. І безштанька тягніть.
Литвин хапнувся до шаблі, але миряни впали на нього і обліпили, мов бджоли вощину. Струснув усіх, однак котрась стара вдарила його по голові ґудзом важкої палиці, тож з несподіванки заточився. Рухливий рій знову обхопив безоружного чоловіка і викрутив руки.
-Він поранений. Не чіпайте його – кричала Киліяна, але розпачливий голос тонув у дикому вереску, на плечах одразу повисли два отроки із безумними очима і смердючим віддихом, наче харчувалися лишень гнилим м?ясом.
Литвина тягли до судової площі в одній сорочці, тому виглядав упійманим на гріхові, посилюючи праведну ненависть люду, котрий доточувався до процесії і прагнув погамувати злість та безвихідь, викликану голодом, спекою, бездощів?ям і страхом. Не було тільки на кому. І от врешті всі отримали шанс.
Посередині площі стояв стовп для майбутнього суду, а льохи та підвали зі збуями, злочинцями та конокрадами тепер мали відчинитися і перед ними. Роз?яріла процесія кидала паліччям, грудками та чим попало, так ніби кожен дошкульний і прицільний удар гарантував важку хмару. За черговою вдалою спробою вибухав гуртовий вигук радості, перемішаної з люттю .
Киліяна чекала, коли ж з?явиться батько і порятує її або ж заб?є до безпам?яття, але час застиг незворушно. І раптом, за кількадесят метрів від стовпа, Литвин почав повільно осідати просто в придорожній пил. Зі скроні у нього ледь сочилася кров, він важко сунувся під ноги, тягнучи за собою, адже руки ( права – жіноча і ліва – чоловіча) були міцно зв?язані кінським путом, яке принагідно знайшлося у несподіваних гостей. Сорочка його закотилася, і на очі всім цікавим потрапила полотняна пов?язка, що, мов у Спасителя, прикривала стегна, порубана нога відкрилася, і ще незатягнений величезний червоний рубець-рана від коліна до паху, змусили юрбу розгублено змовкнути.
Лежав без руху і без дихання. Голова Киліяни опинилася на його грудях, тож могла достеменно чути, як стихало Литвинове серце.
Тоді страшно закричала, що всі – кати,

читати