Завантажити

що даремно вбили невинну людину. І її слова випихали з площі тих, хто кидав паліччя і грудомахи, й котрийсь із них був справжнім вбивцею, бо метнув камінь прицільно і точно. Однак дячок і кілька знавіснілих старчих іще вищали про гріх, хтось трохи вагався, вибілене небо нахилялося нижче і нижче, а далі мельниківна вже нічого не чула й не бачила, бо втратила притомність.

12.
Притомність поверталася довго, потроху вигострюючись у холоднечі льоху, трималася чіпко, вилаштовуючи гарячкові і безнадійні думки у дрібні ланцюжки, що оплутували, мов змії, і не давали розпаленій голові ані хвилі перепочинку.
Вже знала найголовніше – Литвина нема. І не буде. А решта не мала значення. І судилище, що зяяло невідомістю, і ноги, що позатерпали від зимноти навіть у таку несусвітенну спеку і свідчили хіба про глибину темниці, і безсилля, від якого не могла перейти бодай два кроки у цьому вузькому і тісному підземеллі, загидженому чужими відходами, голодною мишвою і густим запахом цвілі, котру не знищила навіть безконечна і невситима жара, вже не лякали.
Не прихопила нічогісінького. Навіть очіпка. Не те, що дрібний гріш, аби попросити варту ( чи ж вона тут така є?) ковток води.
Коли запекло у грудях, притисла руку до того місця, яке зазвичай нашвидкуруч хрестила, гадаючи, ніби осіняє сховок власної душі, і раптом незрозуміло лапнула ще раз. То, річ звикла, висів на шнурочку каламар з гусячим пером, котрий дивом не загубила по дорозі. Але навіть спогад про млин і дорогі господарські зошити не зворухнули нічого в свідомості.
Її мучив страх: смерть, приготовлена хитрими і облесними, а насправді, жорстокими і безжалісними суддями та темними обвинувачами, назавжди приховає правду про Литвина, добрих кільканадцять літ говоритимуть про неї як про потіпаху і переступницю. Тож даремно плакатиме мати і люто кресатиме батогом кого попадя батько, ніхто не змиє сорому і ганьби з поплямованої родини навіки.
І коли вже неісходима глибина відчаю та горя переповнила не тільки напівтемне тимчасове житло, а й кожну часточку змученого тіла, безумно оглянулася надовкола, марне шукаючи паперу, аби бодай у кількох словах лишити своїй матері вістку-виправдання. Хай всі інші як хочуть, хай судді судять, їм головне – звинуватити, хай люди плещуть, а мати повірить лише їй.
Паперу тут не могло бути ніколи. І не тому, що це мешкання для збуїв та волоцюг, убивць і конокрадів, а тому що папір не цікавив нікого на багато миль надовкола. Це не школа і не монастир. Це тюрма. Душа схотіла бунтівливо зрушитись на таке жорстоке слово, котрого не заслужила ані думками, ані вчинками, але натомість ледь здригнулася - це виявилося для неї завеликим трудом. Однак думка про неправедну ганьбу не здавалася і бурила та бурила свідомість, ніби кринична корба, намотуючи відчай за відчаєм.
Нема чого писати на стіні – майбутні гості цієї хати не вмітимуть читати, і патьоки води у дощову осінь змиють її слова навіки, розвівши правду, мов глину для малювання призьби.
Зійшло сонце, уперше чи вдруге після Литвина ( „Василь я, Василь, пані полковнице ” ) – достеменно не знала, бо вкинули її без пам?яті, тож втратила рахубу. Заворушило повітря, висвітлило стіни, проявило узір на подолі сорочки – дрібний та густий. Білий по білому. Тонке полотно. І хоч лежала у пилюці, витирала кути у льоху, проте не було ані брудним, ані зваляним. Схоже, все від нього відбивалося, відскакувало, не прилипало. От би такий папір.
І раптом застигла, мов вдарена. Ось і маєш папір. А в суді кинеш матері – і знатиме твою правду.
Киліяна поквапливо і з великим зусиллям перегризала нитку, що зшивала докупи дві пілки, відпанахала частину подолка, старанно обсмикнула плахту і шукала – на чому б то твердому прилаштувати, аби справа пішла швидко, бо не відала, скільки ще лишилося їй часу на сповідь.
Дрібні літери, мов химерне вишивання, застигали на полотні, вони підгіняли і підганяли. Ніколи не відчувала такого ляку, такого поспіху – не встигнути виповісти, тож квапилась, тривожно поглядаючи на каламар, бо ткання вбирало більше атраменту, аніж папір, але знала, що у її тілі ще тече кров, а то теж добрий матеріал для писання, і при потребі якось дасть собі раду.

13.
Чорнило було насправді добрим, і його майже вистачило. Повільно дописувала літери на давньому, ще бабиному шматку тканини, котрий ковтав барву, всотував, стісуючи колір, тому поправляла і поправляла. „От і вишила своє життя,” – і, нарешті, взявши дрібно списаний подолок, подумала: „Марна справа, однак та правда не вирветься за тюремні мури, і ніхто її не знайде ані прочитає.”
Десь аж під стелею скреготнули двері і вниз полетів вузлик. Він впав коло самих ніг. І раптом Киліяну осяяло:
-Дядечку, передайте моїй матері це полотно, вона вам за те добре заплатить!
Волохате і червонопике обличчя просунулась у дверну шпару і вхопило шмат подолка, котрий білим променем блиснув над льохом і зі скрипом щез у сінях.
Зависла

читати