Завантажити

видіння траплялись благодатні, або ж чатувати насторожі, аби не задрімати, відчуваючи наближення лихих і прикрих, котрі приносили сум’яття.
Сновидіння залежали від пори року, хоча, насправді, від його власного хронопису. Життя наче повторювало цикл за циклом те, що вже трапилося, однак слабше і слабше, ніби й не події, а самі полохливі тіні перебутного билися у свідомість і нагадували: ми існували, існували, ми не дамося темряві. І лишень шуліка (його він теж пам’ятав, скільки й себе), кружляв у відбіленому небі все повільніше і ненадійніше, аж часом за нього Зрайця боявся більше, ніж за себе, ніби птах злився зі Старим воєдино.


3
У відбіленому небі все повільніше і повільніше розмотував круги шуліка. Він добре бачив, як у високій траві пурхала біленька істота, подібна до метелика. Його кігті роздирало дике свербіння, аж хотілося шубовснути камінь-головою вниз на те біле мерехтіння. Але чудово знав, що то боролася із хащами трави та кущів недоросла, у біленькій сорочині, дочка мельника Семена Лучка оката Киліяна, котра непорушно застигала на поштивій віддалі від кузні, де провадив своє гаряче ремесло високий і важкуватий Литвин.
Його широкі плечі виглядали трохи неспівмірними з тонким станом, вони тягарем нависали над усією постаттю, навіть згинали і робили схожим на дикого звіра, котрий збирається плигнути на кожного, кого стріне. Це виявилося оманою, бо Литвин ставав при бесіді дуже лагідним вилицюватим світлорусим парубком із постійною блукаючою посмішкою у вузьких і близько поставлених, ледь татарських, зеленавих очах. Так ніби повсякчас ставив німе запитання: „Чи ж ви так само любите світ, як і я?” Його полотняні прані-перепрані штани та сорочка, котрі вдягав на свято та увечері по роботі, були настільки гарними для Киліяни, що замовила собі перешити із бабиної, витонченої і відбіленої літами краще, аніж попелом та сонцем (а навіть мукою), підтички, нову одежину.
Вона сиділа, чи й помічена хлопцем, який то червонив на вогні серпи та підкови, то кидав їх у воду, залізо шипіло, наче сварячись: „Чого ж не дивишся на Киліянину косу, розділену посередині та міцно сплетену багряними стрічками, мовби вишиту?”
Проходив повільно, ніби у дивному танці, несучи висвітлену сонцем голову рівно і привітно, Киліяна і згодом не могла сказати, чи було так тоді, чи їй лишень усе здавалося, але ту ходу пам’ятає, начебто щоночі снилася аж донині.
Не могла чипіти надто довго, бо хоч тримали досить хатньої челяді, проте мати, врівноважена і терпелива Стешка, загадувала десять справ, як навмисне, аби зайняти її голову, переповнену запахом кузні. Вже знала сором, адже хотіла бачити коваля вдень і вночі, а справи до нього не мала ніякої (та й не сміла мати), тож просила неприступного Бога, аби чимось об’єднав її з Литвином, бо в’їдливий і тягучий біль у грудях тільки й заспокоювався перед великою кузнею, де недавній учень потроху вибивався у майстри, і то лиш тому, що старому ковалеві Портеві вже не ставало сили тягати міхи – мусив, червоніючи і задихаючись, виходити під шовковицю.
Киліяна остерігалася чорних солодких плодів, що падали на подолок і лишали незмивні темні плями, єдино білість одягу лучила їх з Литвином у таємну спілку. „ Не дай, Боже, втратити,” – так думала собі дівчинка, ноги їй тремтіли, кущі свербивусу чіплялися за спідницю і здригалися разом з нею, і стихала вона у своїй схованці, непомітна людському оку, хоч і Портьо, і коваль це добре бачили, проте не посміювались, а трактували як рівну, і не тому, що зоставалася дочкою багатія, а гроші мали би врівноважити всі людські забаганки і заповнити порожнечі, просто старий вчив молодого шанувати усіляку душу, нема різниці – пташину чи людську.

4
Дивно було би шанувати чиюсь душу у час, коли вона не мала ані шеляга вартості. Далі за містом, на віддалі всього лиш кількох годин, жодне людське життя не числилось на вагах ані королівських, ані гетьманських. А бусурманських тим паче. Воно стало обмінним грошем усіх битв, і скоро упродовж десятків і сотень верст ті душечки позникали, мов дим за їхніми житлами, і тільки люта пустка студила кров у жилах подорожнього, змушуючи судомно стискати рукоять шаблі.
Киліяна дивилася з-під дашка важкуватої руки на дощ. Не мала чого затулятися, бо сонце, здавалось, навіки втекло за грозові хмари, аби не бачити, що діється на його землі.
Шлях, званий Чорною гряззю, ніс рудий потік глини, піску, онуч, паліччя, мальване череп?я, обірване вітром листя. Хтось нагорі, посковзнувшись, шубовснув у потік і їхав донизу, мокрий до шнурка у штанях – швидше буде – вже майже поруч впізнала Кметя.
Злива змила з вулиць усіх людей, залишила собак і кіз, ті ловили раптову купіль, позбавляючись докучливої комашні і густої верстви пилу. Можна довго дивитися з-під руки на подорожніх: шлях відмикався для інших, чужих і байдужих. Робота не давала багато часу на дозор. Мусила пильнувати білі мішки, обраховувати, скільки їх вилаштувано на вози і куди

читати