Завантажити

спочатку так тілько накидаю, а потім, коли вже апробуєте, то й начисто перепишу. Завтра буде готове!

— Добре, то ви принесіть до мене, як буде готове, — і вони попрощались.

За день чи два педаґоґ зявився до Марії Федорівни з розкішним рукописом під пахвою. Господиня запросила його сісти; він покірно сів на стілець і розгорнув рукопис, зразок каліґрафії. Марія Федорівна, налюбувавшися письмом, просила педаґоґа прочитати; він прочитав, чи, краще сказати, продекламував свій твір і, коли скінчив, задоволений з себе глянув на Марію Федорівну і шанобливо передав їй рукопис.

Марія Федорівна була дуже вдоволена з листа і, покликавши Оксану, наказала їй зварити каву, а тимчасом попрохала педаґоґа ще раз прочитати лист, тілько не так голосно.

Підбадьорений такою прихильною увагою, він прочитав ще раз, хоч і не так виразисто, зате з тихшим і глибшим почуттям, так, що, коли він прочитав речення: "і її любий погляд закрився для мене навіки", то Марія Федорівна навіть хусточку піднесла до своїх очей. Це, розуміється, не сховалося від ока щасливого автора, і було йому любіше за всякі подяки.

Марія Федорівна, почастувавши автора, попрохала в нього рукопис собі на памятку, а за працю запропонувала йому (правда, дорогенько, але ж він не звичайний писар) карбованця сріблом. Автор великодушно відмовився, сказавши, що він винагорожений її ласкавою увагою, яка для нього — більша за всяку винагороду.

Сказавши ще кілька солодких слів про чутливе серце та про освічений розум своєї протекторки, себто Марії Федорівни, педаґоґ вклонився й вийшов.

Другого ж таки дня Марія Федорівна сама понесла листа на пошту, зловила там якогось листоношу, попрохала його взяти штемпльовий коверт, запечатати листа й написати адресу.

— І цей клопіт скінчився, — сказала вона, виходячи з пошти.

Тепер зостався ще останній і найбільший клопіт: влаштувати Лізину карєру. Тоді вона цілком спокійно зможе зайнятися вихованням Іполітка.


--------------------------------------------------------------------------------

V.
Час минав, як завжди минає, і кілька місяців пройшло, а Лізина карєра все ще не полагожена. Юлія Карлівна мало не щодня заходить до Марії Федорівни на філіжанку кави і оповідає про зовсім нецікаві новини, а про Лізин шлюб ані слова. Самій же Марії Федорівні не хотілось зачинати розмови, щоб не виявити, що це її дуже цікавить. Щоправда, вона натякала [на це] кілька разів, так, мимохідь, але та ніби не розуміла, і Марія Федорівна не знала, зрештою, що й думати. А тимчасом Юлія Карлівна упадала біля неї, як біля золотого кумира, захоплювалася знанням та хистом її ненаглядного, вже богатирської статури, юнака, але її заходи були зовсім даремні: Марія Федорівна, хоч і частенько діставала з села гроші, але їй показувала лише пакети з пятьма печатками та обмежувалася філіжанкою кави й шматком пирога в неділю.

Юлія Карлівна терпіла й чекала, а на дозвіллі благовістила в своєму кварталі, що її приятелька Марія Федорівна — напевне ґенеральша-багачка, що затаює своє багацтво. Внаслідок таких чуток коло Марії Федорівни утворився чималий гурток знайомих і навіть приятельок. Щоправда, декотрі з них, побачивши, що ґенеральша труситься над кавалочком цукру й філіжанкою кави, вважали за краще не піддержувати надалі такого високого знайомства, але інші, а серед них і Юлія Карлівна, додержували правила: терпіння все переможе. Правило це, одначе, не цілком справжувалося; Марія Федорівна була просто, як то кажуть, кремінь. Проте, приятельки не зневірялись; були вони з тих жінок, що, як довідаються, що ти — людина грошовита, то хоч би ти їм своїх грошей і не показував, все ж на тебе будуть дивитись, як на Бога, і почнуть тобі молитися й поклони класти.

Кінець кінцем показалося, що Юлія Карлівна не така вже терпелива, як цього можна було сподіватися від чужинки. Не дуже то покладаючись на прийдешній пожиток, вона задумала таку історію.

Після довгого дожидання та глибоких міркувань вона сама собі сказала: "Та що, справді, я дурна така, чи що? сижу, згорнувши руки, та дивлюся на неї! Та хіба ж я дівку за спасибі вигодувала? Та ще й улаштуй її, каже, зроби їй карєру! І все це — ні за що, задурно, та й дівчина — Бог-зна, хто вона така; не знати, чи Ліза, чи Акулька, і сама не знаєш, як її звати." Даремне почекавши ще трохи, вона вирішила ближче зазнайомитися з Оксаною, покоївкою й куховаркою Марії Федорівни, — так, на кожний випадок, бо ж до того й професія Юлії Карлівни була така, що їй кожне знайомство личить. Якось вона зовсім випадково зустріла Оксану в крамничці і вмовила її знайти час, щоб хоч на хвилинку зайти до неї цими днями: вона, мовляв, хоче поговорити з нею про одну дуже цікаву справу. Оксана охоче погодилася, але вона не знала адреси Юлії Карлівни. Марія Федорівна, коли була потреба, посилала до Юлії Карлівни двірника або сама ходила, але Оксани не посилала, бо боялась, не без рації, щоб та не зустрілася там із Лізою. Юлія Карлівна з усіма подробицями змалювала Оксані і свій будиночок, і всі вулиці та проулки,

читати