Завантажити

[I.]
Фортецю О[рську] місцеві киргизи називають Яман-Кала. І ця назва дуже вірно передає образ місцевости й самої фортеці. Рідко коли можна зустрінути таку нічим не прикметну місцевість. Рівнина без краю! Киргизові це, звичайно, байдуже, — він зжився з таким краєвидом, але як воно людині заїжжій, що звикла бачити в природі, яка її оточує, красу й ґрацію, враз опинитись перед суворим, одноманітним обрієм неісходимого, безкрайого степу. Аж дивно, як прикро впливає такий краєвид на самотню душу свіжої людини.

Фортеця О[рська] аж надто творить гармонію з її околицею: та сама одноманітність і та сама рівнина; з загального кольориту вирізнялася тілько невеличка мурована церква фортеці на горі, та ще й, завважте, на "Яшмовій" горі. Під горою з одного боку туляться брудні татарські хатки, а з другого — інженєрний двір з казематами для каторжників; проти інженєрного двору — довга, низька, рублена будівля з невеличкими квадратовими віконцями; це — казарма батальйону; вона тулилася одним краєм до деревяної повітки, так званого "екзерціс-гаузу", а другим виходила на чотирьохкутний майдан, прикрашений новою мурованою церквою і обставлений поганенькими деревяними хатками. Де ж сама фортеця? — спитаєте ви. Я сам аж два дні ставив собі таке питання, поки на третій день, за вказівкою одного старожила, не вийшов у поле в напрямку до "мђнового двора" й не побачив там трохи підвищеного валу, а за ним каналу. Канал і вал, як порівняти, не більші за рів, яким у нас добрий господар обкопує своє поле. От вам і фортеця другого класу! Намилувавшися досхочу цим чудом фортифікації, я вже надвечір вертався слободою до свого помешкання і, завернувши за ріг якоїсь убогої хатинки, побачив юрбу салдатів, що йшли з балалайкою та з бубном. Юрба спинилась проти хатки і стала в круг, — залунала хвацька пісня з бубном та присвистом, і з натовпу почулося:

— Оце так поміщик! Оце так дворянин! Орел та й годі!

Ці оклики мене спинили. Я хотів уже підійти до веселих хлопців та подивитися, що це там за поміщик такий, але тої ж хвилини натовп розступився, не перериваючи пісні, і перед ним зявився стрункий білявий юнак в подертій сорочці: він, хвацько взявшись у боки, пішов навприсядки.

Мене вразила постава цього юнака: в ньому було щось благородне, а разом із цим щось низьке, відразливе. За натовпом я не міг як слід до нього придивитися і, відходячи геть, спитався салдата, що видався мені тверезіший за своїх товаришів:

— Хто це такий у вас, що так гарно танцює?

— Нещасний! — відповів мені нашвидку салдат і поспішив за юрбою.

Слово "нещасний" вимовив салдат якось дивно. Мені здавалося, що він має на думці якийсь стан, а не те поняття, що його це слово властиво означало. Пізніше я довідався, що там, крім салдатів, і всі інші вимовляли це слово в тому самому значенні, а коли я звик до нього, то й сам почав так само його вимовляти. Людина сама не помічає, як швидко вона засвоює звички свого оточення.

Цілу ніч мені все ввижався білявий молодий атлєт, і чулися слова:

— Оце так поміщик, оце так дворянин!

Другого дня пішов я розвідати, хто такий отой нещасний, але, звичайно, не міг нічого дізнатися, бо, як потім мені сказали, він не один такий в О[рській] фортеці.

Було якесь свято, і я знічевя пішов поблукати по непривітних околицях фортеці. Надвечір, вертаючись до дому, саме біля цегелень, я знову надибав гурт веселих хлопців з бубном та балалайкою і знайомого — незнайомого танцюристу і почув ті самі вигуки. Щоб знову не згубити його з очей, я покликав на бік одного салдата й тихенько спитав, як звуть того дворянина, що танцює. Він мені сказав його прізвище, і другого ж таки дня я прочитав у канцелярії батальйону його сумну конфірмацію.

Це був юнак, записаний у салдати на прохання рідної матері. Цей випадок мене дуже зацікавив, але як було розгадати таку загадку? Нічого кращого не міг я надумати, як познайомитися з самим субєктом і дізнатися від нього самого всю правду, та ба! якжеж я помилився!

Показалося, що він — мало не ідіот: уперто мовчав, коли був тверезий, а від одної чарки горілки пянів і починав тоді клясти свою матір, самого себе і все своє оточення; тілько танці мали ще якусь принаду для нього, а більш нічого. Спробував я вивідати від нього щось про його освіту, та він почав верзти таку несенітницю, що краще було й не пробувати. Якось приходить він до мене на підпитку і бачить у мене на столі розгорнуту книжку. - "Що це ви читаєте?" — питає він. — "Мертві Душі". — "А! це твір Еженя Сю?" — "А так!" — відповів я.

Аж тілько по довгому часі уривками довідався я про всю його історію, яку й хочу переказати.


--------------------------------------------------------------------------------

II.
В одній із центральних ґуберній нашого неісходимого "отечества", недалеко повітового міста N. над великим шляхом, простягнулися вряд сірі рублені хати з закуреними димом вікнами; таких сірих хат я налічив там більше, як двісті. Отже, село чимале, — справді ж було зовсім інакше. Дивно: навколо непроглядні ліси, а в

читати