Завантажити

вивела з церкви, кажучи, що для нього вдруге не будуть правити.

Селяни дивувалися на свого сліпого панича, особливо тому, що ніхто з них не бачив, щоб він хоч раз у церкві перехристився. Перше, чого навчає мати-християнка свою дитину, що ледве починає белькотати, це складати докупи три пальчики, христитися й вимовляти слово "Бозя".

У бідолашного Колі доля рано взяла ту ніжну наставницю, а мачуха про це й забула, — так він, уже дорослий хлопчик, не знав ані одної молитви.

Священик не міг про це й гадки мати, бо зявлявся в панському домі тілько в певні дні року; йому платили, як лікареві за візиту, та й край. Зрештою більшість наших поміщиків так само, як і Марія Федорівна, держать сільських священиків на віддалі від себе; це невимовно сумна правда.

Після служби Божої священик закликав до себе Колю, познайомив його з своїм сином Івасем, на рік старшим за Колю, нагодував обідом, дав йому проскуру й наказав няньці, щоб вона його щонеділі приводила до церкви.

Цілий тиждень Коля мало що й спав, все прислухався, коли дзвін загуде; нарешті, діждався: другої неділі задзвонили до утрені: він радісно гукнув: "До служби Божої, до служби Божої, ходімо, няню!" А няня його спала; він намацав її ліжко, збудив її й прохав, щоб вона вела його до церкви.

— Ах ти, полуношнику невгамонний! — скрикнула нянька спросоння — яка тепер церква, добре, що сліпий, так тобі все одно, чи день, чи ніч.

І, повернувшися на другий бік, вона відразу ж захропіла. Коля, помовчавши трохи, почав плакати й проплакав аж до благовісту на службу Божу. Тоді знову почав прохати свою няньку, щоб вела його до церкви. На цей раз вона погодилась.

Священик після служби знов закликав до себе, нагодував, як і перше, обідом і наказував, щоб він не лінувався відвідувати церкву Божу. Коля сказав йому, що він радий ходити до церкви, як тілько дзвона зачує, але нянька не хоче його вести. Священик загрозив няньці, що, коли вона не буде його до церкви водити, то він їй не дасть причастя. Нянька злякалася, і від того часу Коля після першого ж дзвону справно приходив до церкви.

Минуло не більше півроку, як Коля почав одвідувати церкву і священика, а вже знав з памяті утреню, службу Божу й вечірню, кілька десятків псалмів, всі недільні євангелії і мало не всі посланія апостола Павла.

Попович Івась, сприятелювавши з ним, навчив його на память молитов ранішніх і на сон грядущим. Крім цього, Колі вже не треба було поводиря, він сам ходив до церкви і з церкви, заходив до священика й звідти повертався до своєї комірчини зовсім, як видющий, так що няньці зоставалося тілько спати.

Іноді приходив до нього в гості попович Івась і приносив з собою чи псалтир, чи священну історію, а доброї погоди вони гуляли в садку або купалися в ставку.

Так минуло ще літо. Поповича Івася відвезли до семінарії. Бідолашний Коля знову осиротів; але зате читав з памяті псалтир, священну історію й вивчив усі стежки в садку.

Марія Федорівна пильно стежила за його надзвичайними здібностями й не перешкожала їм розвиватися, не вбачаючи в тому ніяких перепон до того, щоб зробити згодом Іполіта справжнім господарем маєтку.

Одного разу, зробивши Колі іспит з першої кафізми, священик дав йому прочитати її в церкві в суботу за вечірнею. Коля прочитав немов із книги: у неділю прочитав за утренею перший час, а за службою часи й 25-й псалом. Парафіяни й сам священик були захоплені його читанням, тілько деякі побожні бабусі завважили, що добре, мовляв, сліпий панич читає, та занадто жалісливо.

Церква для душі Колиної стала єдиним притулком, до якого він приходив, наче до найлюбішого друга, до найніжнішої матері. Величні, прості наші церковні мотиви зворушували й переймали цілу його істоту, а божественна мелодія і екстатичний ліризм Давидових псалмів підносили його непорочну душу по-над небеса.

Так скріплялася й мужніла його дитяча душа для прийдешніх страждань.

Священик, а особливо причет церковний, полюбили його, як безкорисливого й дуже пильного помічника. Часто, наприклад, траплялося, що він прийде й сидить біля дзвіниці, дожидаючи вечірні чи утрені; паламар, прийнявши від священика благословення на благовіст до вечірні, відімкне церкву, а Колю пошле на дзвіницю дзвонити; то він і дзвонить собі, аж поки тричі пятидесятого псалма не прочитає.

Або хтось умре на селі, — просять дяка псалтир над мерцем читати, а дяк попросить Колю, і Коля, взявши селянина за полу чи за ціпок, іде за ним, куди його ведуть; прийде, стане, прочитає "Трисвятеє", "Приідіте" і, зачинаючи від "Блажен муж" аж до "Мал біх", хоч би в одному слові змилився, а бабусі, слухаючи його, плачуть, бо він читав надзвичайно виразно, і в голосі його було чути щось сердечне та зворушливе.

Якжеж було причтові не любити його?

А було, як надійде великий піст, то він цілими днями й додому не вертався; зайде до дяка, чи до священика, пообідає, а там, глянь, і до повечіря час благовістити; поблаговістивши, стає серед церкви і починає читати велике повечіря, а як дійде до "З нами Бог", спиниться,

читати