Завантажити

десять років дожидають, та не плачуть, — промовила незадоволена Юлія Карлівна. - Що ж робити? Така ваша доля, а коли наскучило дожидати свого суженого, то я вже давно пропоную вам перебратися до мене. Якщо не хочете жити разом з панночками, то возьміть мезонін, я з вас небагато братиму, — мені прибуток, і вам не збуток.

Дівчина заплакала і, ледве вимовивши: "прощавайте", вийшла з хати.

— Прощавайте, заходьте завтра, в мене буде свіжа гуща, я вам ще поворожу, — казала Юлія Карлівна, провожаючи свою пацієнтку очима. А коли та зачинила за собою двері, додала:

— Надто вже горда! почекаєш ще рік-другий свого коханого, — певно перемінишся, будеш проситися — не пущу; на дідька ти тоді кому здалася, коли вже й тепер на стару бабу скидаєшся, та тоді на тебе ніхто й глянути не схоче. От, Маріє Федорівно, от де справжнє лихо, — звернулася вона до своєї гості, наче благаючи в неї співчуття. — От ви бачили її — аджеж, можна сказати, й собою гарна, і благородних батьків дочка, а гине, — ні за що, ні про що, а от бач гине. Хто ж, як не самі батьки і винні! Жили вони, голубонько ви моя, у Кронштадті на посаді, та й на добрій посаді, бо при якихось гамазеях. Щотижня вечорниці справляли, і унадився до них якийсь мічман; ну, звісна річ, молодий хлопець, молода дівчина, побачились раз-другий та й закохалися одне в одному, а там і до гріха недалеко. Так і сталося. У хаті, було, танці та музики, а вони непомітно вийдуть на двір чи на вулицю, накриються шинелею та й воркують, як ті ніжні голубята, а мати й собі з молодими старшинами амури крутить. Я батькові й не докоряю, — не батьківська це справа доглядати за дочкою, але мати, — мати всьому причина. Вона ж бачила, стара дурепа, що юнак до дочки залицяється, чого б не спитати: а чого тобі, голубе, треба? Коли ти тілько халяви смалиш, так ось тобі двері! А коли ти поважно, — женись! А вона собі думає: "що там, нехай собі молоді пабавляться, він людина благородна, зайвого собі нічого не дозволить." Так от він, бач, і не дозволив, ота благородна людина. Своє діло зробив та й перевівся до Астрахані, чи там іще кудись далі; самі ж батьки тілько тоді помітили, коли сусіди почали на дочку пальцями вказувати. Вечорниці справлять, в залях засвітять, а гостей чорт-ма; хіба два чи три пяних лаштових заблукає. Побачили, що справа кепська, — мерщій з Кронштадту вибиратися; тепер у Петербурзі й сидять без посади, а вона, дурна, ворожить: коли б пак не так! багато я тобі виворожу; приїде він до тебе зараз таки, — дідька лисого! Не бачив він кращої за тебе; кажу їй: перебирайся до мене, поки ще в тебе хоч трохи краси зосталося, бо так тілько постарієшся! Ох, горе, горе, як подумаю, — додала вона, зідхаючи.

— Ось що, Юліє Карлівно, — сказала Марія Федорівна, помовчавши трохи. Маю до вас велике прохання.

— Яке, Маріє Федорівно? Усе у світі готова для вас зробити.

— Знайдіть мені невеличке помешкання, так — кімнатки три, і якщо можна, щоб близько від якогось благородного пансіону. Я, знаєте, привезла сюди сина.

— Є, є шляхетський пансіон мадам... мадам... Як бо її... помешкання... помешкання... — І вона почала рахувати на пальцях будинки цілого кварталу, пригадуючи той, в якому містився шляхетський пансіон мадам N. — Ну, та якось знайдемо, — додала вона, підлесливо дивлячись на Марію Федорівну.

— Ви мені зробите велику прислугу; але не більше, як три кімнатки; я цілком зруйнована, зовсім тепер без грошей: пошесті на худобу, неврожаї та пожежі цілком доконали мене. — І Марія Федорівна мало-мало не заплакала.

— Ось ще що! — сказала вона трохи згодом — мало не забула: ну, що там моя Акулька у вас поробляє? Мабуть, уже велика виросла?

— Превелика! та яка майстерна, та яка краля, просто любо! Тілько вона чогось усе сумує.

— Молода, та й годі! Але от що, Юліє Карлівно, чи не знайшли б ви їй пари? Вона тепер мені непотрібна, житиму в Петербурзі, а тут власна швачка — тілько зайвий тягар, самі знаєте.

— Пара їй давно вже є, тілько я без вас не зважувалась, а писати до вас не знала куди, — адресу вашу загубила; отож і не знала, що робити, дожидала, аж ось вас самих Бог приніс до нас. А пара дуже гарна, — говорила вона далі: кухар, пятьдесять осіб харчує, по пять карбованців за місяць платять; це ж не жарти — такий капітал; так ні ж, — вона не хоче; моститься до неї ще якийсь пяничка-урядовець, щоправда, молодий хлопець, тілько — видко — голісінький. Не знаю, чи просто так до неї ходить, чи справді сватати хоче, — не знаю.

— Краще було б за кухмейстра, — принаймні вільний шматок хліба, але ж, холи не хоче, то нехай іде й за урядовця. Я може й посаг невеличкий дам. Оборудуйте цю справу, Юліє Карлівно, я вам буду вдячна.

— Подбаю для вас, Маріє Федорівно, конче подбаю. Куди ж це ви?

— Я піду, мені пора, — і Марія Федорівна почала збиратися.

— Та заждіть хвилинку, зараз кава буде готова.

— Ні, дякую, іншим разом, прощавайте! Не забудьте ж за помешкання!

— Не забуду! не забуду, Маріє Федорівно!

І приятельки попрощалися.

Повернувшись до себе, Марія

читати