Завантажити

якими треба до неї йти.

Оксана, дождавшися неділі, раніше впоралась, одпросилася до служби Божої, а сама подалася до Юлії Карлівни. Спочатку все йшло добре, всі вулиці й проулки вона памятала, та назву самого дому й забула. Все таки, якось по прикметах, добилася вона й до того дому, а щоб упевнитися, чи це саме той дім, якого їй треба, заглянула до вікна й побачила дівчину, що її обличчя було закрите, бо сиділа вона, схилившись над якоюсь працею. Оксана постукала до вікна, з наміром запитатися про Юлію Карлівну; дівчина підвела голову, поглянула на Оксану та й зблідла. Оксана теж на лиці змінилася. Хвилинку помовчавши, дівчина ледве чутно промовила: "Оксано!" Оксана здригнулася: щось у тому голосі видалось їй знайоме й давно забуте; але вона стояла, все ще не розкриваючи рота.

— Оксано! — сказала вдруге Ліза — чи, може, це не ти, а так тілько — мара?

— Ні, це я, Оксана, — ваша нянька, якщо памятаєте!

— Памятаю, памятаю, — сказала Ліза й вибігла до неї на вулицю.

Довго вони, обнявшися, стояли на вулиці, не кажучи ні слова, поки одна з Лізиних подруг, уважаючи, що така сцена серед білого дня та ще й посеред вулиці — непристойна, вийшла до них і вмовила їх зайти до хати. Зустріла їх сама Юлія Карлівна, що випадково тут трапилась. Вона зразу ж збагнула, що їх не можна зоставляти самих, бо вони з дурного розуму можуть усі її наміри попсувати, а тому вона, привітавшися досить фаміліярно з Оксаною, повела її до своєї хати, посадовила їх по [різних] кутках, і сама заходилася варити каву.

Кілька разів Ліза й Оксана, поглядаючи одна на одну, починали плакати. Юлія Карлівна, дивлячись на них, і собі плакала; але, коли вони починали розмову, то вона пильнувала, щоб їм яко мога перешкодити. Вона вважала, що кожне порозуміння між ними не відповідає її далекосяглим планам.

Почастувавши Оксану кавою, вона відпровадила її аж за браму й твердо наказала їй нікому не промовитися, що бачила Лізу. - "Коли ж матимеш час, заходь до мене, Оксаночко", — додала вона, прощаючись.

Повернувшись до своєї кімнати, Юлія Карлівна задумалась, потім покликала Лізу, посадовила її біля себе й ласкаво, наче кицька, почала її розпитувати:

— Скажи мені, люба Акулько, — говорила вона — що ти памятаєш з того часу, коли ти була ще на селі?

— Я памятаю тілько, що мене звали не Акулькою, а Лізою, що ми жили з братом в одній кімнаті, що брат мій Коля був нещасний, сліпий хлопчик і що в нього спочатку була за няньку оця сама Оксана, а потім мачуха взяла її до себе, а йому, бідолашному, прислали якусь лиху сільську бабу, що йому не давала їсти. Так його, бідолашного, з нею я й покинула. Чи живий ще він, нещасний, тепер? — промовила Ліза й заплакала.

— Ну, а більше нічого не памятаєш? — спитала Юлія Карлівна.

— Ще памятаю й ніколи не забуду нашої мачухи. Я тут її якось раз побачила на вулиці й ледве не вмерла з переляку.

— А чи не памятаєш, якої ґубернії та якого повіту ваше село?

— Нічого не памятаю.

Юлія Карлівна не вважала за потрібне питатися далі; вона вдягла салоп і щось засмальцоване, подібне до капелюха, а Лізу вислала з хати, замкнула двері й вийшла на вулицю.

Вертаючись з гостей додому, Оксана ще на вулиці почула в помешканні гомін. "Чи то не злодії, не приведи Боже, забрались?" — ледве промовила вона й кинулася мерщій до хати, вбігла на сходи, а коли відчинила двері, то очам її представилася сцена, що її ледве чи бачила вона коли раніше, — хіба що мимохідь і то десь біля шинку.

Люта, наче скажена кицька, з піною на устах, стиснувши кулаки, стояла Марія Федорівна в нападній позиції, а проти неї в оборонній позиції античного войовника стояв Іполітко.

Коли Оксана ввійшла, Марія Федорівна наче отямилася, спустила кулаки й просичала: "Ох, ти ж, недолюде!" і, звертаючись до Оксани, сказала:

— Піди, заклич до мене цього дурного вчителя; гарних речей навчив він Іполітка.

Оксана пішла виконувати наказ.

Перед цією мало не траґічною сценою сталася така подія. Відпустивши Оксану до церкви, Марія Федорівна й собі пішла до служби Божої. Вона хотіла й Іполітка взяти з собою, але в нього нагло заболіла голова, і він не пішов. Зоставшись сам, Іполітко відімкнув цвяхом маленьку шкатулку (він зробив надзвичайні поступи на шляху освіти) і почав шукати в ній того таємного сховку, що в ньому мамуня ховає гроші. Він уже зрозумів, чого варті гроші. До того ж страх як не щастило йому минулого тижня і в бабки, і в "три листики"; спробував був поставити на кін ґраматику Ґреча — не беруть! спробував був в орлянку грати, — і тут не пощастило, просто хоч вішайся, а в борг не вірять, хоч і звуть себе приятелями. Пробував був у мамуні просити, — де там, і слова сказати не дала! Що ж йому, справді, було далі робити? Звичайно, красти, а щоб далеко не ходити, він вирішив першу спробу зробити з мамуниною шкатулою; але, як злодій ще недосвідчений і нетерплячий, поквапився, забув про обережність і не завісив гачка на дверях. Саме в ту мить, коли таємний сховок перестав бути для нього таємницею, зненацька ввійшла до

читати