Завантажити

смерти Лисавети Іванівни. Він і панахиду вже відправив за спокій її душі, а тепер вимагають посвідки її уродин і хрещення. - "Дивно", — подумав він, і послав паламаря до міста по штемпльовий папір, а сам тимчасом розповів попаді своїй про цю дивну пригоду. Попадя не забарилася і повідомила про це управительку, управителька — сусідку-однодворку, та — дідичку, свою протекторку, а дідичка — дідичів, так що, поки пан-отець Єфрем дістав з консисторії Лізину метрику, то вже ціла губернія знала про цю дивну подію. Кожний, розуміється, пояснював її по-своєму, але до сущої правди ніхто не добрався.

Пан-отець Єфрем, діставши посвідчення, вислав його на зазначену в листі адресу, себто на імя Юлії Карлівни, яка, здобувши цей дорогоцінний документ, послала його майбутньому авдиторові. Вирішили негайно взятися за справу, себто приступити до Марії Федорівни, щоб вона видала йому тисячу карбованців на шлюб. Спочатку написали листа, але на нього відповіді не дістали, бо Марія Федорівна вміла читати тілько дрюковане, а писаного — не навчилася; показати ж кому листа вона боялася, здогадуючись, що він в собі нічого доброго не містить.

Певного ранку Юлія Карлівна персонально зявилась по відповідь, і, побажавши доброго ранку, сказала:

— Я до вас, Маріє Федорівно.

— Бачу, що до мене, але з чим?

— З чим... гм, з чим? За грішми, Маріє Федорівно.

— Хіба ж я вам винна, чи що?

— Винні, Маріє Федорівно.

— А скільки, — хотіла б я знати?

— Всього тілько тисячу карбованців.

— Знову тисячу карбованців?

— Так, так, Маріє Федорівно.

— Ах, ти душогубко! ах ти ж кровопийнице! ах ти... — тут уже посипалися такі примовляння, що ані словами не переказати, ані пером списати.

Юлія Карлівна хоч би бровою повела, наче б усе те її не торкалося.

— Так ви не дасте тисячі карбованців? — запитала вона, коли Марія Федорівна трохи вгамувалася.

— Не даю, та й край, — одповіла вона.

— Про мене, як хочете! Значить, я завтра можу вже повідомити обер-поліціймейстра про Лізу?

Марія Федорівна тілько поглянула на неї, та не промовила ані слова. Юлія Карлівна теж мовчала. Так минуло кілька хвилин. Потім Марія Федорівна мовчки підвелася, зняла з стіни образ і, даючи його Юлії Карлівні, сказала:

— Присягніть мені на образі святого мученика Іполіта, що ви вже завтра все це скінчите.

Юлія Карлівна вимовила: "Присягаю!", навіть перехристилася по-православному.

Марія Федорівна вийняла з шкатулки пачку кредиток і, відлічивши тисячу карбованців, мовчки віддала гроші Юлії Карлівні, яка так само мовчки взяла їх, перерахувала і, поклавши до торби, сказала: "до побачення, Маріє Федорівно."

— Ні, не до побачення, а зовсім прощавайте, я завтра ж їду до себе на село.

— Та ви хоч до неділі почекайте, у неділю неодмінно звінчаємо.

— І без мене звінчаєте. Прощавайте!

— Ну, ваша справа. Прощавайте, коли не хочете, — і Юлія Карлівна вийшла.

Ближчої неділі тихо й скромно відбулося вінчання в Знаменській церкві. Серед інших цікавих була в церкві й Марія Федорівна; коли все скінчилося, вона підійшла до Лізи й привітала її з приводу взятого шлюбу.

Ліза зойкнула й зомліла, а Марія Федорівна хутко зникла серед натовпу.

Весело повернулась вона додому й дала наказ Оксані збиратися в дорогу.

— Досить з мене, — додала вона. — Натішилася я в цьому клятому Петербурзі, тепер ще зосталося оженити Іполітка, і на тім справам кінець.

Оксана, побачивши пані в доброму настрої, випросилася з дому й дістала дозвіл. Марії Федорівні й на думку не спало, що Оксана випросилася на весілля до Лисавети Іванівни.

Весілля було бучне. Серед гостей визначився Іполітко, який до ранку так насмоктався, що його там і спать поклали.

Другого дня Іполітко почув себе погано, і почув себе ще гірше, коли йому сказали, що він заставив за три карбованці свій макінтош у Юлії Карлівни, щоб зробити подарунок молодій. Іполітко, поміркувавши трохи, пішов до Юлії Карлівни, впав перед нею навколішки й виблагав назад курточку й плащ тілько до вечора. Юлія Карлівна змилосердилась і оддала.

Так-сяк одягся він і вийшов на вулицю. Куди його тепер іти? Він задумався, бо було не до жартів. Матері боявся й на очі показатись, а три карбованці мусів дістати, бо інакше Юлія Карлівна й на поріг не пустить з порожніми руками, а це було йому гірше за все на світі.

Думав він, думав та й видумав такий немудрий, але певний проєкт: "Мамуня тепер — думав він — уже третій місяць хвора і з дому не виходить, — отже, всі можуть повірити, що вона вмерла, і, якщо я, не заходячи додому, обійду всіх її знайомих і попрошу, щоб дали, хто скільки може, на материн похорон, то невжеж не назбираю трьох карбованців? Це ж дурниця! Та сама майориха Поталкуєва три карбованці дасть. Ура! Прекрасно! Я ж тобі покажу, погано чухонко, що я чесна людина", — і надхнений такою справді ґеніяльною думкою він мало не бігцем пустився вулицею.

Другого дня, десь біля десятої години, почали сходитися приятельки на винос тіла небіжчиці Марії Федорівни. Уявіть собі їхнє здивовання, коли

читати