Завантажити

всадовилися на канапі, і Юлія Карлівна, трохи помовчавши, сказала:

— Ну, голубонько, Маріє Федорівно, ледве я її вговкала: "за писаря, каже, не хочу", — подавай їй урядовця!

— Ах, вона мужичка! — проговорила Марія Федорівна — бач чого захотілось, — урядовця! А от як заберу на село, та віддам за пастуха, до худоби!

— Та хіба вона тілько таке товче! Вона каже, що вона не селянська дівка, а шляхтянка.

Марія Федорівна на лиці змінилася.

— Та я їй показала, яка вона шляхтянка: просто ляпаса дала та й примусила мовчати, — сказала Юлія Карлівна.

— От і добре, — промовила Марія Федорівна.

— Але ось іще що: жених пручається! Менше, як тисячу карбованців, каже, не возьму.

— Ач, писарчук поганий! Тисячу карбованців за кріпачкою! Та хто таке бачив?

— Та вона ж йому натовкла, що вона не проста, а шляхтянка.

Марія Федорівна знову сторопіла і, роздумавшись трохи, сказала:

— Чи не взяв би він хоч половину?

— Я вже йому сімсот давала, — і слухати не хоче.

— Не знаю, що й робити, — промовила, наче сама до себе, Марія Федорівна.

— Що робити? Давайте тисячу та й кінці в воду.

— Добре, згода, тілько, після весілля.

— А він просить зараз: без грошей, каже, й до церкви не піду, а з грішми хоч у цю мить до вінця.

— Ну, та хай йому біс, дайте йому гроші, а я вам потім поверну.

— Та в мене й карбованця за душею нема.

— Що ж нам робити, хіба останні віддати? Та з чим же я сама зостанусь? Ну, та хай його дідько бере, аби тілько скоріш спекатися. Прийдіть до мене завтра, Юліє Карлівно, — додала вона, наче спамятавшися.

— Добре, зайду; тілько завтра — неодмінно, тому що в неділю можна буде й до вінця, а сьогодні, знаєте, четвер, — треба поспішати.

— Так, знаєте що, — зайдіть до мене за годину, або заждіть, я подивлюся, чи не знайдеться в мене вдома, — і вона вийшла до другої хати.

— Саме стільки, скільки треба, — казала вона, даючи асиґнації Юлії Карлівні.

Та обережно взяла гроші і, уважно перелічивши, поклала їх до своєї брудної торби.

— Тепер милости просимо на весілля, приходьте хоч до церкви.

— До церкви зайду.

— Приходьте ж: у Знаменській вінчатимуться в 4-ій годині по обіді.

— Добре, неодмінно зайду.

І вони попрощались.

Юлія Карлівна, ідучи по сходах, прошепотіла: "знає кішка, чиє сало зїла", а Марія Федорівна, зоставшись сама, легко зідхнула й собі прошепотіла: "хвалити Бога, збулася!"

Довго вона ходила по кімнаті, заклавши руки назад, потім враз спинилася серед хати, з усього розгону ляснула себе рукою по лобі й вигукнула:

— Гей, яка ж я дурна! Оксано, Оксано!

Вбігла перелякана Оксана.

— Чого ти, дурна, очі вилупила? Біжи мерщій, поверни скоріше Юлію Карлівну!

Оксана побігла.

— Тисячу карбованців! Ой, дурна ж я, дурна! — розмовляла сама з собою Марія Федорівна. — Тисячу карбованців, без розписки, без нічого, і кому? якійсь... тьху! соромно й вимовити! Та що це зо мною сталося? Ні, напевне вона мене заворожила! А що, як вона зречеться? Я це напевне знаю. Але дідько і з ними, і з тими грішми, — нехай куди схоче, туди їх і подіне, аби тілько отої гультяйки позбутися, а то вона мені, як більмо на оці... У неділю в четвертій годині... Піду, неодмінно піду.

І вона знову заклала руки назад і почала ходити взад і вперед по хаті, дожидаючи Оксани.

Тимчасом Оксана, добігши аж до самої хати Юлії Карлівни, здибалася коло самої хвіртки з Лізою.

— Здорова була, Оксано! От добре, що ти прийшла, бо мені дуже треба було з тобою побачитися.

— Здорові були, панночко! Мені Юлії Карлівни треба.

— Та її нема вдома, ще зранку кудись пішла... Але ось що, Оксано: ти кажеш, що я панночка, а я ж така сама селянка, кріпачка, як і ти, а тілько ти... чесна, а я...

Ліза не мала сили далі говорити.

— Та що це ви, Лисавето Іванівно, та ви ж справжня, чесна панночка-шляхтянка.

— Хто ж це тобі сказав, що я панночка?

— Ой, Боже мій! хто сказав? Та хіба ж це не я сама на руках вас виносила! хто сказав? — добра мені річ!

— Юлія Карлівна говорить, що ти брешеш, що все це ти говорила мені жартома, що мені тілько голову морочиш.

— Брешу? я брешу? Та плюньте їй мажи очі! Я брешу? Та я заприсягтися можу, до ґубернатора піду, до самого царя... Бач, держить панночку-шляхтянку, як якусь, прости мене Боже, дівку розпусну, та ще я й брешу... Ні, я їй доведу, що я не брехала...

— Слухай, Оксано, — спинила її Ліза — вона ж мене заміж видає.

— Що ж, щасти, Боже. Святе діло, якщо це шляхтич, бо вам за неблагородного не можна виходити.

— Він тепер покищо тілько писар, а швидко буде благородний.

— Отож бо й воно, — мусить бути неодмінно благородний.

— Та я рада хоч за ката, аби мені вирватися з цього содому! — Ліза заплакала.

— Та що ви, що це ви, панночко! Такі слова говорите, — за ката!

— Ой, Оксано! Якби ти знала, що я терплю тут, то б не те сказала!

Саме в цю хвилину відчинилися двері на вулицю, з них виглянула якась неголена фізіоґномія в ґальонах та й гукнула: "Лізо!" — і двері знову зачинились.

— Ідіть,

читати