Завантажити

переведе дух і чистим, сердечним тенором поволі прочитає: "З нами Бог, розумійте язиці і покаряйтеся, яко з нами Бог."

Не можна було слухати без сердечного зворушення, як він проказував оту молитву. Після повечіря, коли Коля разом із дяком та священиком тихо й сумовито співав "Все упованіє моє на Тя, Мати Божія", мало хто з парафіян не плакав, ідучи з церкви.

Марія Федорівна бачила в Колі сліпого ідіота та й годі; тому не перешкожала йому хоч і на дзвіниці оселитися, як що захотів би. На її думку, вдягала вона його, як на сліпця, то навіть чепурно, себто [діставав він] на рік дві пари демікотонового вбрання, шість сорочок з домотканого полотна та інше; чого ж іще треба? Помешкання ж — ціла офіцина, "хоч собак ганяй"; одне тілько, що Бог очі затьмив, — та вона тому не винна.

Сусідки спочатку говорили їй, що не вадило б його віддати до інституту сліпців, все ж ліпше.

— Е, що вже там! — відповідала вона. — Очей йому не повернуть, а сліпого чому його там навчать?

Сусідки, звичайно, перечити не сміли й одноголосно погожувались з такими практичними доводами.

Така політика привела до того, що Коля був кинутий на призволяще, і це вийшло йому на добре. Припадок споріднив його невинну вражливу душу з святими словами та звуками, і він, кохаючись душею в звуках божественної гармонії, був тисячу разів щасливіший за тисячі тисяч зрячих людей, про що безперечно Марія Федорівна й гадки не мала, а то може б замикала його в комірчині підчас богослужби.

Тому що для Колі день не існував, він часто перебував літні ночі або в садку, або під дзвіницею, читаючи вголос свій улюблений псалом: "Не ревнуй лукавнующим, ниже завиди творящим беззаконіє".

Селяни спочатку боялися ходити вночі мимо дзвіниці, бо гадали, що це якийсь мрець, над яким іще не відправлено похорону, сам по собі відхідну молитву читає; але згодом, як довідалися, що то сліпий панич, то проходили опівночі мимо церкви, навіть і не христячись.

Іполітко також зростав, мов той словутній богатир — не що-днини, а що-години, жив, як то кажуть, наче сир у маслі купаючись. Марія Федорівна, хоч зачерствіла в усіх почуттях, але до свого сина виявляла безмежну ніжність: дозволяла йому все, що звичайно дозволяє мати, яка по-дурному любить свою дитину. Вона й не думала починати вчити його письма: "вивчиться ще, — казала вона сусідкам — нащо передчасно виснажувати дитину." І от Іполітко "розвивався" собі далі серед няньок та покоївок.

Проте, одного доброго ранку Марія Федорівна послала до канцелярії маєтку по писаря Хведька і наказала йому вчити Іполітка письма: "так, для проформи", — казала вона.

Іполітко не тілько був дуже розбещеною дитиною, але, як виявилося, був ще й надміру тупий. Учневі, звичайно, нічого з того не було, а кріпака-вчителя таки частенько водили до стайні (а до стайні знати, для чого водять). Бідолашний Хведько мучився, мучився з своїм пустоголовим учнем, нарешті взявся за розум. Якось Іполітко разом із своїми забавками приніс до шкільного покою кілька мідяних пятаків. Хведько зміркував справу, розпитав учня, звідкіля він узяв оті кругленькі цяцьки; той сказав йому, що в мамуні під ліжком у скрині лежить повний мішок таких цяцьок.

— Так от що, Іполітку, — сказав улесливо Хведько — чи хотіли б ви зовсім не вчитись?

— Хотів би, — відповів весело учень.

— Так подаруйте сьогодні мені оці цяцьки та йдіть гуляти на цілий день, а завтра, коли прийдете вчитися, то принесіть іще, а коли можна, то захопіть якнайбільше; тілько вважайте, щоб мамуня не бачили, бо тоді вони все таки будуть вас до науки приневолювати.

Наставник непотрібно турбувався: учень давно вже добре знав "мистецтво", що зветься злодійством. Нянька Оксана вже років зо три діставала через свого вихованця крадений цукор, цукерки й різні ласощі, а час од часу й оті мідяні круглі цяцьки. Отже, пересторога була цілком зайва.

Другого дня, як і вмовилися, учень приніс учителеві штук із десять пятаків і був звільнений од науки. Третього дня сума вже була більша, четвертого — ще більша; день-у-день робилося те саме, так що до кінця місяця мішок був уже порожній.

Коли учень сповістив свого вчителя про цю справді сумну подію, то вчитель, поміркувавши трохи, спитав:

— А чи не завважали ви, Іполіте Івановичу, де в мамуні переховуються такі самі цяцьки, тілько біленькі?

— Не знаю, не бачив, — одповів учень.

— А коли не знаєте, то сідайте вчитися.

— Я завтра ж довідаюся — зарепетував зляканий учень — і принесу тобі, скільки хочеш, тілько не вчи мене.

— Добре, побачимо, ідіть гуляти, тілько памятайте, — до завтра.

А назавтра Марії Федорівні потрібні були нащось мідні гроші; вона до мішка, а мішок порожній.

Покликали покоївок та няньок. Зявилися ті й другі.

— Ви, такі, сякі, — каже Марія Федорівна — з мішка гроші повитягали?

— Ні, пані, ми й не бачили.

— Різок! — гукнула вона на льокая.

Зявилися різки та ще два льокаї. Почалось катування, всіх перебрали. Оксани не було вдома; послали й по неї; приходить Оксана та й каже: "За що ви,

читати