Завантажити

замовила для свого любого Іполіта кілька пар дитячого вбрання різного крою і на різний вік до чотирнадцяти літ.

Коли вбрання було готове, вона, щоб не витрачатися даремне в столиці, спішно спакувалася й виїхала, поцілувавши й поблагословивши бідолашну Лізу на невтішне, сирітське, мученицьке життя.

Сусідки здивувалися, коли пробігла чутка, що Марія Федорівна повернулася з Петербурґу і, звичайно, навипередки полетіли вітати її з добрим успіхом; коли ж почали вони дивуватися, що так швидко все влаштувалось, вона почала такі баляси точити, що ті тілько слухали та ойкали.

Між іншим, вона оповідала, що сам директор дівочих інститутів Лонґінов, як тілько вона подала прохання, приїхав до неї на помешкання і, взявши з собою Лізу, сам повіз її до Катерининського інституту.

Простодушні сусідки, прийнявши все за щиру правду, порозїздилися по повіті і ретельно, з різними додатками, переказували всім і кожному те, що їм наговорила Марія Федорівна.

А Марія Федорівна, відпочивши з дороги, прийнялася за господарство, себто перевірила економа, ключницю та інших слуг, при чому вдалася в найменші економічні подробиці, як найдосвідченіша господиня.

Треба завважити, що за життя чоловіка вона була розважлива й ощадна, а по його смерті стала справжньою скупердягою, ніби з того приводу, що все це не її власність, що вона тілько опікунка бідолашних сиріт, та що за кожну витрачену крихту вона мусить одповідати перед Богом. Дозвілля своє присвячувала вона тому, що вдягала та роздягала свого ненаглядного Іполіта, приміряючи вбрання, привезене з Петербурґу.

Після того, як Лізу відвезли до Петербурґу, сліпий Коля цілком осиротів, і його становище стало ще гірше. Тоді, бувало, сестра, або її нянька йому, бідолашному, хоч щонебудь залишали їсти, а тепер приносять йому недоїдки з дому, та й ті його нянька-ненажера позїдає, а сама замкне його в хаті та й піде собі на цілий день на село на вечорниці; добре ще, коли часом кине йому цуценя до кімнати, все ж краще, — принаймні чує щось живе біля себе.

За недовгий час він, бідолашний, так схуд та пожовк, що навіть Марія Федорівна злякалася, коли якось ненароком його побачила. Та вона тілько злякалася, а становища його все ж таки не поліпшила. Щоправда, прислала вона йому новий, пошитий на виріст, демікотоновий сурдут і такі самі штанці.

У такій пишній обнові нянька повела його на село показати своїм родичам; родичі, мабуть, були люди милосердні й заможні; вони нагодували його кашею з молоком і на дорогу дали мандрику з сиром, яка не досягла свого призначення, бо хитрий собака видер її з рук.

Другого дня Коля випросив няньку, щоб узяла його з собою в гості. По дорозі вона згадала, що їй треба зайти туди, куди їй чомусь не хотілося вести Колі; отак вона й посадовила його під тином на вулиці, наказуючи несходити з місця, "а то — каже — тебе вовки зїдять."

Отак влаштувавши, вона пішла до своєї знайомої тай пропала.

Довго Коля сидів мовчки під тином і тілько лагідно всміхався, коли звертав обличчя до сонця: нарешті він почав плакати, спочатку стиха, а потім уголос. Почувши його плач, позбігалися сільські діти і, оточивши його, довго дивилися на нього, не знаючи, хто він і звідкіля. Нарешті два-три більшенькі хлопчики запропонували йому йти до них у хату, але він одповів їм, що він сліпий і не бачить дороги. Один із більших хлопців взяв його за руку й повів до своєї хати та дорогою на потіху товаришів примушував його на рівному місці стрибати, кажучи: "скачи, тут яма, чи калюжа."

Після таких перескоків привів його нарешті хлопець до своєї хати. Тут стара баба нагодувала його капусняком і пирогом з кашею, а потім одвела на панський двір і поставила його перед саму Марію Федорівну, яка, щоб надалі не було такої сваволі, звеліла вибити його добре різками на своїх очах, щоб він не волочився.

Довго після цього бідолашний Коля не виходив із своєї комірчини.

Одного разу, в неділю, благовістили до служби, і звуки дзвону стиха долітали до бідного Колі. Він мовчки з усмішкою слухав, аж звуки стихли, а потім спитав свою няньку:

— Що це гуло?

— Гуло, — кажеш? То не гуло, а до служби Божої благовістили, — відповіла незадоволена нянька.

— До якої служби Божої? — трохи помовчавши, спитав Коля.

— Звісно, до якої, — Богу молитись, у церкві.

— У якій церкві?

— У якій? та в тій, що в селі.

— Ходімо й ми туди.

— А забув, як недавно... Ще хочеш?

Коля зідхнув і замовк.

Щодня Коля прислухався, але звуки дзвону не доносилися до його комірчини.

Аж ось другої неділі він знову їх зачув і радісно гукнув: "знову загуло!"

— Нянечко! голубонько! рідненька моя, — звернувся він до няньки — поведи мене до церкви!

Підчас відправи Коля стояв, мов скамянілий; його дуже вразили спів та читання, яких він ніколи не чув, а коли переривалося те або друге, він наче все ще прислухався, тихенько схиляв голову й ледве помітно всміхався. Служба Божа скінчилася, а він усе ще стояв на тому самому місці й дожидав, що заспівають; нарешті нянька взяла його за руку й

читати