Завантажити

держали, крім маршалка, дідичі й дідички, що їх в околиці вважали за значніших, навіть командир стрілецького батальйону, розташованого на той час у місті. Дивлячись на фаланґу кумів і кум, можна було подумати, що ротмістр задля такої радости ладен із цілим світом або принаймні з цілим повітом, поріднитися. Бенкет з цього проводу справили на славу. Ротмістр мав думку влаштувати й сільське свято для селян, але тому, що це сталося зимою, танці відклали аж до літа, а замість сільського свята він запропонував своїм гостям, хто бажає, облаву на ведмедів. Показалося, що всі бажають, не виключаючи й командира батальйону.

Після пологу Марія Федорівна страждала рівно шість тижнів. Але не думайте, що вона фізично страждала — зовсім ні, — вона вже третього дня по пологах готова була на всякий ґімнастичний подвиг; вона страждала морально, а саме тому, що вдомі була особа, яка геть усім і навіть нею самою порядкувала, — це була акушерка. А для Марії Федорівни не було гіршої муки, як комусь коритися. Нарешті шість тижнів страждань минули: акушерку вирядили з хрестом і молитвою і двері повідчиняли. Марія Федорівна вільно зідхнула і, перейнявши стерно влади в свої руки, наказала покликати до себе чоловіка.

Минуло півгодини — чоловік не зявлявся. Марія Федорівна казиться й посилає сказати, що вона його дожидає. Посланець повернувся і сказав, що "вони тількощо поголились і зволять одягатися."

Треба вам завважити, що ротмістр уважав себе за птаха найвищого льоту, і для нього етикет, навіть перед жінкою, був ледве чи не найпершою заповіддю. У себе в хаті він, наче той одлюдок, ладен навіть і з собаками з одного корита поїсти; але по-за власною хатою, то тут він — "повна метаморфоза", як висловлюється один мій приятель.

— Насилу таки — виголились! — так зустріла Марія Федорівна свого ротмістра.

— Не можна ж, серце — пристойність!

— Ось що, серце: тут не про пристойність іде, а ось про що - як ваші справи?

— Слава Богу, нічого.

— Як Коля?

— Нічого, осіп, зовсім осліп.

— Отож то й є, що осліп. Я вам казала, що треба буде віспу прищепити, — не послухали (збрехала, ніколи не говорила).

— Не памятаю, коли ви мені це говорили, або, може, я забув.

— Забули, добродію! Та не в цьому річ, а ось у чому, — чи в вас там приміщення для них добре?

— Не зовсім, серце, — трохи тісно.

— Не буде тісно. Хай вони зостаються з тобою, а їх колишню дитячу світлицю звелю переробити для нашого сина. Розумієш?

— Розумію, розумію, серце.

— Та ось що я хотіла ще сказати, — додала вона після довшої мовчанки - няньок я беру до себе, а для дітей — тому що вони досить підросли — можна буде взяти дві дівки з села.

Чоловік охоче погодився. Йому ці няньки були не до вподоби, — особливо молодша: і доторкнутись до неї не можна; кричить, наче її вкусили, та ще й панею грозить, "а дівчата танцюватимуть під мою дудку" — міркував про себе ротмістр, підходячи до колиски, в якій спав шеститижневий його син.

— Яке миле створіння, — правда? — запитала Марія Федорівна, відхиляючи завісу.

— Прекрасне! Дозволь поцілувати серденько!

— Не можна, збудиш, — і вона спустила завісу. — Іди тепер додому й пошли до мене економа, я накажу привести до мене всіх дівок з села і виберу няньок.

— Пощо маєш турбуватися, серце, я й сам виберу.

— Добре, добре, ідіть собі, я знаю, що роблю.

І вони попрощалися.

Батькові дуже не подобалося вічне перебування дітей в його куточку (так він називав свою офіцину); все ж таки клопіт, а з другого боку, може й подобалось, себто подобались майбутні няньки: "Не пришле ж вона мені якихсь квазімодів у спідницях" — міркував він і помилився.

Другого дня привели до нього до офіцини такі дві кралі, що він тілько ойкнув.

— Ну, й прислужилася! — з жахом промовив він, дивлячись на невмитих новобранок.

— Чого ви прийшли? — спитав він їх.

— Няньчити, — відповіли вони в один голос.

— Гарні, нема що й казати.

— Такі, як бачите, пане.

— Ну, добре, ідіть додому.

Дівки ледве повернулись до дверей, як двері відчинились, і до хати ввійшла сама Марія Федорівна. Ротмістр сховався до другого покою, бо був у ранішньому халаті.

— Годі дурня строїти, — сказала Марія Федорівна. — Я не для компліментів прийшла. Вдягніть щобудь та скоріше виходьте до мене.

Ротмістр зявився у військовому сурдуті і зграбно вклонився, питаючи про здоровя і самої Марії Федорівни, і новонарожденого.

— Нічого, хвалити Бога.

— Покажіть-но мені їх. — А ось — прошу любити та жалувати, — сказала вона, вказуючи на няньок.

— Серце, де ж ти видобула такі потвори?

— Нічого, вартість няньки не в красі, а в лагідності. Ходімо.

Минувши сіни, вони ввійшли до великої кімнати, що була повна щенят усіх пород і всякого віку. Коли Марія Федорівна затулила носа хусткою, ротмістр промовив:

— Нічого, серце, я звик, це моя пристрасть.

За кімнатою з щенятами була така собі комірчина, — то було помешкання няньок, а за комірчиною видко було дитячу світлицю, мало що більшу за комірчину, з одним вікном.

читати