Завантажити

селі ані одної хоч трохи чепурної хати: та без сіней, та похилилася, а та й зовсім завалилася; навколо все росте й зеленіє, а на селі, як то кажуть, голо, мов на долоні, — ані одного деревця; чи то селянам заборонено садовити дерева, чи — Бог їх знає — може й самі не хочуть, а дідичеві й на думку не спаде їх примусити, — добре йому, що в самого під рукою анґлійський парк з усякими витівками. Діти, коли вибіжать на вулицю подивитися на проїжжого, так це тілько слава, що діти: ведмежата, справжні ведмежата.

Серед села — церква з високим шпилем на дзвіниці, досить химерної архітектури, що мало свідчила про добрий смак будівничого, а, може, й самого ктитора. Біля церкви була колись огорожа; на це вказують напівзруйновані камяні стовпчики на невеликій один від одного віддалі, кругом заляпані болотом, — мабуть, свині потрудились, чухаючись.

І церква, і село, і напівголі закурені діти, — все це має вигляд дуже мальовничий, зовсім у стилі Ван-Остаде та наших многонадійних жанристів.

Минувши село, недалеко поштового шляху, ліворуч на горі, видко панські палати з бельведером, оточені темним лісом, а ліс обведено, принаймні з боку поштового шляху, глибоким та широким ровом, з живоплотом на валу.

Крізь дерева блищить прозорий став, а за купкою лип — ріг китайської альтанки, чи то кущ акації, чи щось інше, ніби обеліск Клєопатри, поставлений на спомин приязні та кохання; одне слово, розкіш! Так би й скочив з возу, стрибнув би через живопліт та й гайда в усіх напрямках пишного панського саду!

Ніде правди діти, я так і зробив. Але це було давно; тепер уже такого не втну. Тоді я перейшов від краю до краю ввесь парк, і мене, як тепер памятаю, вразила страшенна тиша. Я бачив пишний будинок, павільйони, альтанки; гойдався розмальований човник край ставу під похилими деревами, а серед ставу гордо плавала пара лебедів, але я не бачив ані одної людини, що додавала б життя цій картині. На мене прикро вплинуло таке безлюддя, — це те саме, що прекрасний краєвид, не оживлений людською постаттю; я навіть каявся, що зайшов до цього зачарованого парку.

О, якби я знав тоді, що мені доведеться писати історію мешканців цього пишного закутку, я не обмежився б одним поверховим поглядом, а постарався б пробратися й до палат і скрізь, куди тілько можна пролізти, скрізь би заглянув, і може б тоді моя історія була повніша й кругліша; але минулого не повернеш, і доводиться обмежитися тим, що тепер маємо.

Проїхавши верстов зо дві, я спитав візника; чиє це село ми минули?

— Панське.

— Знаю, що панське, але пана як звуть?

— Дідич Хлюпін.

— Він, мабуть, сам мало живе в своєму селі?

— Тілько по оброк і приїздить, та й то не щороку.

На тому б мабуть і скінчилися мої відомості якби по трьох десятках літ я не зустрів в О[рській] фортеці нещасного юнака, що про нього була мова вище, та який, як виявилось, був рідний син цього самого дідича та спадкоємець знаного мені села й парку.

Ротмістр Хлюпін, батько нещасного юнака, зовсім не мав нахилу до подружнього життя, але обставини змусили його оженитися з багатою й немолодою вдовою; він узяв за нею в посаг описане мною село. Дружина його, породивши йому сина, а потім дочку, і недовго проживши після цієї події, переселилась до праотців, заповівши маєток дітям, а батька поставила їхнім опікуном. Вона, як видко, не хотіла, щоб він після неї знов оженився та ще, чого доброго, з молодою; ротмістр, що взагалі не мав нахилу до родинного життя, взяв своїх пташенят-сиріток з причетом няньок та мамок і вирушив до Петербурґу. Довго чи недовго жив він там по-кавалєрському, не знаю, але хоч і який він був короткозорий щодо своїх дітей, а все ж побачив, що їм потрібна мати, себто, що йому треба оженитися.

Саме з такою спасенною думкою вийшов він якось із хати; іде Літєйною, виходить на Невський, аж гульк! — назустріч йому, мов зоря червона, мов лебідь біла, так і пливе по хіднику. Завмерло серце в старого гусара. Навіть у сні йому ніколи не снилась така краля, яку він оце побачив.

— Що ж, — думає гусар і батько родини — втік не втік, а побігти можна, — спробуємо; аджеж льокая за нею не видко, перешкодити нема кому.

І він поплентався слідом за красунею. Довго вона його водила різними проулками, врешті завела мало не до Таврійського Саду, та й шусть перед самим його носом до одного з наймізерніших домочків з двома малесенькими віконцями, а він зостався на вулиці, та ще й на брудній.

Постоявши добру годину перед домом, махнув рукою та й пішов назад.

На цьому, здавалося б, і цілій пригоді край, та де там — це тілько початок самої історії, чи краще сказати, початок самого лиха.

Трапилася б ця пригода з іншим військовим, а не з пенсіонованим гусаром, — на тому б і край. А ротмістр мій, хоч і мав славу людини сміливої, все ж скінчив на тому, що після довгого й даремного ходіння та шукання зважився нарешті послати до заповідного дому сваху. Сказано — зроблено, і щасливий ротмістр з красунею-жінкою вирушив до свого маєтку, а діти з няньками та з мамками і з усіма

читати