Електронна бібліотека/Проза
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
селі ані одної хоч трохи чепурної хати: та без сіней, та похилилася, а та й зовсім завалилася; навколо все росте й зеленіє, а на селі, як то кажуть, голо, мов на долоні, — ані одного деревця; чи то селянам заборонено садовити дерева, чи — Бог їх знає — може й самі не хочуть, а дідичеві й на думку не спаде їх примусити, — добре йому, що в самого під рукою анґлійський парк з усякими витівками. Діти, коли вибіжать на вулицю подивитися на проїжжого, так це тілько слава, що діти: ведмежата, справжні ведмежата.
Серед села — церква з високим шпилем на дзвіниці, досить химерної архітектури, що мало свідчила про добрий смак будівничого, а, може, й самого ктитора. Біля церкви була колись огорожа; на це вказують напівзруйновані камяні стовпчики на невеликій один від одного віддалі, кругом заляпані болотом, — мабуть, свині потрудились, чухаючись.
І церква, і село, і напівголі закурені діти, — все це має вигляд дуже мальовничий, зовсім у стилі Ван-Остаде та наших многонадійних жанристів.
Минувши село, недалеко поштового шляху, ліворуч на горі, видко панські палати з бельведером, оточені темним лісом, а ліс обведено, принаймні з боку поштового шляху, глибоким та широким ровом, з живоплотом на валу.
Крізь дерева блищить прозорий став, а за купкою лип — ріг китайської альтанки, чи то кущ акації, чи щось інше, ніби обеліск Клєопатри, поставлений на спомин приязні та кохання; одне слово, розкіш! Так би й скочив з возу, стрибнув би через живопліт та й гайда в усіх напрямках пишного панського саду!
Ніде правди діти, я так і зробив. Але це було давно; тепер уже такого не втну. Тоді я перейшов від краю до краю ввесь парк, і мене, як тепер памятаю, вразила страшенна тиша. Я бачив пишний будинок, павільйони, альтанки; гойдався розмальований човник край ставу під похилими деревами, а серед ставу гордо плавала пара лебедів, але я не бачив ані одної людини, що додавала б життя цій картині. На мене прикро вплинуло таке безлюддя, — це те саме, що прекрасний краєвид, не оживлений людською постаттю; я навіть каявся, що зайшов до цього зачарованого парку.
О, якби я знав тоді, що мені доведеться писати історію мешканців цього пишного закутку, я не обмежився б одним поверховим поглядом, а постарався б пробратися й до палат і скрізь, куди тілько можна пролізти, скрізь би заглянув, і може б тоді моя історія була повніша й кругліша; але минулого не повернеш, і доводиться обмежитися тим, що тепер маємо.
Проїхавши верстов зо дві, я спитав візника; чиє це село ми минули?
— Панське.
— Знаю, що панське, але пана як звуть?
— Дідич Хлюпін.
— Він, мабуть, сам мало живе в своєму селі?
— Тілько по оброк і приїздить, та й то не щороку.
На тому б мабуть і скінчилися мої відомості якби по трьох десятках літ я не зустрів в О[рській] фортеці нещасного юнака, що про нього була мова вище, та який, як виявилось, був рідний син цього самого дідича та спадкоємець знаного мені села й парку.
Ротмістр Хлюпін, батько нещасного юнака, зовсім не мав нахилу до подружнього життя, але обставини змусили його оженитися з багатою й немолодою вдовою; він узяв за нею в посаг описане мною село. Дружина його, породивши йому сина, а потім дочку, і недовго проживши після цієї події, переселилась до праотців, заповівши маєток дітям, а батька поставила їхнім опікуном. Вона, як видко, не хотіла, щоб він після неї знов оженився та ще, чого доброго, з молодою; ротмістр, що взагалі не мав нахилу до родинного життя, взяв своїх пташенят-сиріток з причетом няньок та мамок і вирушив до Петербурґу. Довго чи недовго жив він там по-кавалєрському, не знаю, але хоч і який він був короткозорий щодо своїх дітей, а все ж побачив, що їм потрібна мати, себто, що йому треба оженитися.
Саме з такою спасенною думкою вийшов він якось із хати; іде Літєйною, виходить на Невський, аж гульк! — назустріч йому, мов зоря червона, мов лебідь біла, так і пливе по хіднику. Завмерло серце в старого гусара. Навіть у сні йому ніколи не снилась така краля, яку він оце побачив.
— Що ж, — думає гусар і батько родини — втік не втік, а побігти можна, — спробуємо; аджеж льокая за нею не видко, перешкодити нема кому.
І він поплентався слідом за красунею. Довго вона його водила різними проулками, врешті завела мало не до Таврійського Саду, та й шусть перед самим його носом до одного з наймізерніших домочків з двома малесенькими віконцями, а він зостався на вулиці, та ще й на брудній.
Постоявши добру годину перед домом, махнув рукою та й пішов назад.
На цьому, здавалося б, і цілій пригоді край, та де там — це тілько початок самої історії, чи краще сказати, початок самого лиха.
Трапилася б ця пригода з іншим військовим, а не з пенсіонованим гусаром, — на тому б і край. А ротмістр мій, хоч і мав славу людини сміливої, все ж скінчив на тому, що після довгого й даремного ходіння та шукання зважився нарешті послати до заповідного дому сваху. Сказано — зроблено, і щасливий ротмістр з красунею-жінкою вирушив до свого маєтку, а діти з няньками та з мамками і з усіма
Останні події
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
- 08.11.2024|14:23Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року