Завантажити

себто позитивний. І місяць не минув, а вона вже ввійшла в ролю провінціяльної пані-господині, все в неї заворушилось та заходило.

Ротмістр мій тілько дивиться та очима кліпає. А як вона прийняла візити дрібномаєтних сусідок, так усі тілько ахнули. Але хто перший відчув у домі її вплив, так це сам ротмістр. Він так змалів перед нею, що став подібний більше до льокая, ніж до пана.

На дітей вона спочатку не звертала ніякої уваги, поки не почулася вагітна, а з того часу й вони перейшли під її компетенцію і, сердешні, почали відчувати якийсь тягар над собою. Дівчинка ще так-сяк бавилась, а безталанний хлопчик, так той зовсім затих; він, як казали, ввесь у батька вдався; батько також гороїжився до першої бучі, а коли на нього гримнули як слід, то він став за воду тихший, за траву нижчий... А щоб уникнути надалі отих буч, що їх передбачалось багато, він перебрався до офіцини, недалеко від дому, і почав жити як справжній анахорет. Спочатку приходив він до дому пообідати, повечеряти, чи просто довідатися про здоровя найдорожчої половини; але згодом зовсім припинив свої візити; навіть у слуги, що приносив йому обід, він не питався про здоровя Марії Федорівни. Дітей своїх він бачив тілько в свята, і то з дозволу жінки; автім великого гніту в своєму житті він не відчував, чи, краще сказати, не міг відчувати. Більшу частину дня він перебував або на псярні, або в стайні, або вправлявся в шляхетному ділі — стріляв з пістоля до цілі, що її влаштував у себе в кабінеті на випадок поганої погоди. Треба завважити, що в цій кімнаті, крім стільця й цілі, нічого не було, навіть ні люльок, ні книжки, розгорненої на 14-ій сторінці; і я не знаю, чому він звав оту кімнату кабінетом.

Після перших ознак вагітности Марія Федорівна, як я вже сказав, почала звертати увагу на дітей свого чоловіка. Ось у чому виявилася ця увага: вона почала щодня справно відвідувати дитячу світлицю, що раніше робила раз на місяць; тепер приходила дивитися, як годують і чим годують дітей, як кладуть спати, як уранці їх умивають, як одягають. Рідна мати не могла більше за свої діти дбати, але — на диво — діти її не любили й навіть боялися; було, як котре з них заплаче, то досить, щоб нянька тілько сказала: "мама йде", і дитина вмить переставала плакати. Діти виглядали, як справжні сирітки, особливо хлопчик. Дівчинка, раніше дуже жвава, румяна, помітно зблідла й принишкла з того часу, як її почали дбайливо доглядати.

Є люди, що їх усі люблять і всі до них ластяться; навіть кажуть, що їх і скажені собаки не кусають; до таких людей належав і славний Вальтер Скотт.

Знов же є люди, що до всіх ластяться, а їх усі або ненавидять, або бояться і разом із тим ненавидять. До таких людей належала й моя Марія Федорівна.

А може й незалежно від цієї антипатії є ще щось таке, від чого взагалі мачуха здається дітям ненависною.

Так чи інакше, але діти під безпосореднім доглядом Марії Федорівни блідли і марніли. А коли вона зустрічалася з своїм благовірним ротмістром, то тілько й мови було, що про дітей, так що він почав уже її прохати, щоб вона берегла себе, а дітки, дасть Бог, і без неї виростуть.

Літо минало, діти давно вже так підросли, що ходили; їх не пускали в сад побігати, боячись, що застудяться: ставок, мовляв, близенько, — вогко. Настала осінь, і дітей почали посилати в сад гуляти, бо тепер холодне повітря, і став не може мати жадного впливу; це — за фізикою Марії Федорівни, а за фізикою ротмістра — все байдуже, аби його хорти не хворіли, бо скоро почнуться влови на зайців, а до дітей йому яке діло, — на те єсть у них мати. Тимчасом на селі зявилась віспа; ніжному батькові й на думку ніколи не спадало, що діти його з такої самої плоті й крови, як і чужі діти, і що їх так само може спіткати ця пошесть, як і чужих, що їм не прищеплено віспи; в Петербурзі про це не подумали, а на селі й зовсім позабули, аж ось діти й у віспі.

Марія Федорівна з горя аж сама до ліжка поклалася, наказала забити всі вікна та двері й обкурювати покої оцтом; їй самій дбайливий батько забув прищепити віспу, і вона, сердешна, аж тепер про це згадала. Згадала та й захворіла, а до того ще й час пологу надходив.

Курево оповивало дім, наче зачумлений. Дітей перенесли до батькової офіцини. Бідолашний ротмістр мало не збожеволів. Нарешті все обійшлось добре, тілько хлопчик осліп, бо в нього й давніше очі червоніли та гноїлися, а дівчинка — нічого, виходилась, хоч і знівечена була трохи. "Це нічого, — говорили няньки пошепки — заросте; хвалити Бога, що сама пані не захворіла, а то й вона б зосталася без очей, як от панич."

Тимчасом полог наближався; у домі все ходило на пальцях, звичайно, крім акушерки - "професорки", що вже місяців зо три порядкувала, як у власній хаті. Все мовчало й тремтіло, а благовірний ротмістр, дожидаючи події, дресував лягаве щеня. Нарешті все скінчилося щасливо. Марія Федорівна привела сина, якого в святому хрещенні назвали Іполітом.

Обряд хрещення відправив пан-отець протоєрей, якого навмисне для цього викликали з міста. Дитину до хреста

читати