Завантажити

ж її кинути!

— Твоя правда, мій друже, — одповідав він — ти зоставайся з ним, воно така люба крихотка, я вже за тебе перепрошу наших добрих сусідів.

— Тілько ось що! — казала вона, коли він збирався до когось з візитою, — ти, будь ласка, нікого не проси до себе, поки я дитину годую (вона сама годувала свого сина).

— Нікого, друже мій, — запевняв він, сідаючи до повозу. А раз виїхавши з дому, не повертався до нього й місяць, а іноді й два; де він пропадав, про те знали тілько його вірні слуги — фурман та льокай. Вони б, може, й переказали пані про деякі цікаві пригоди джиґуна-пана, наприклад по різних трахтирах у ґуберніяльному місті, але пані їх про те не питала; що їй до отих цікавих пригод її пустоголового чоловіка? — Вона певними кроками прямує до своєї мети і цілком задоволена.

А мета її була така... Але ні, пощо передчасно розвязувати торбу. Може там, борони Боже, таке сховано, що сором і подумати, не те що передчасно показувати та розказувати. Краще, якщо ви вже почали читати, мої терпеливі читачі, то читайте до кінця; тоді й самі довідаєтесь, який сатана сидів у прекрасній голові Марії Федорівни.

Показалося, що одна з бридких няньок (та, що була незграбніша й поганіша за другу) була добра та скромна жінка, і Марія Федорівна, помітивши це, наказала їй пильно доглядати тілько Лізи, а до Колі не підступатися. А другій, що була шорсткіша, лютіша й ненажерливіша, так само наказала пильно доглядати сліпого Колі й не дозволяти йому пустувати, а головне — обідати. Бідолашний, нещасливий хлопчик, давно б умер з голоду, коли б сестра та її нянька не ділилися з ним з своїм обідом і не годували б його нишком уночі, коли його ненажерлива нянька спала.

Ротмістрові так сподобалися візити, що він до себе додому й не заглядав; коли ж йому траплялося бути десь близько, то він тілько пришле записку, попросить грошей, білизни чи ще чогось необхідного, — звичайно, все видавалося без суперечок.


--------------------------------------------------------------------------------

III.
Отак минуло кілька років, себто років три-чотири все йшло своєю чергою, або, вірніше сказати, так, як бажала Марія Федорівна.

Якось — було це восени, не пригадую, котрого місяця — панський повіз заїхав перед будинок, і ротмістра з нього не зсадили, як то звичайно робилося, а винесли на руках, як це робиться тілько в критичних випадках. Марія Федорівна, побачивши це, злосливо усміхнулася; вона подумала, що він пяний, бо йому тілько цієї чесноти бракувало, а тепер ще й ця його прикрасила.

А показалося таке, про що Марія Федорівна й гадки не мала.

Річ у тому, що до одного багатого сусіди з нагоди якогось родинного свята зїхалися гості, а серед них і наш ротмістр. Після всяких розваг зібралася чимала кавалькада мисливців і вирушила в поле зайців полошити. Звичайно, ротмістр був тут один із перших; він навіть хотів за своїми хортами послати, але йому завважили, що це не годиться, і він виїхав з чужими. Сталося так, що він перший сполошив зайця. От він і пустився чвалом за хортами; але на його нещастя по дорозі трапився рівчак, хорти його переплигнули, а кінь з верхівцем впали до рівчака, а до того кінь ще й накрив собою ротмістра. Крім цього, в рівчаку була вода, що покрилася вже тонкою верствою льоду. Бідолашний, мало того, що вдарився, ще й до холодної води занурився, так що, коли його звідти витягли, то він уже ледве дихав; у такому стані його й додому привезли.

От яка трапилася пригода!

Зараз таки послали до міста по лікаря, а другого дня й по попа. Третього дня надвечір, поблагословивши своїх безталанних дітей і доручивши їх піклуванню та заступництву Марії Федорівни, ротмістр послав свою гусарську душу на лоно Авраама.

Хоч яка коротка була його хвороба, проте Марія Федорівна встигла перевести всі потрібні формальності, щоб забезпечити майбутнє своє та свого сина, себто її син став третім спадкоємцем спільного маєтку, а вона — опікункою та повною господинею над усім.

Марія Федорівна поховала свого коханого чоловіка в затишку березового гаю, близько прозорого ставу, і підчас похорону виявила надзвичайні сценічні здібності. Вона так гарно заграла ролю невтішної вдови, що найбайдужіші сусіди, дивлячись на неї, ридали; бідолашних сиріток, особливо ж Колю, мало в сльозах своїх не втопила, а поцілункам кінця-краю не було, і, якби милосердні сусіди не втримали її, вона напевне кинулася б у могилу; але спасибі — не дали, а взяли її на руки й мало не мертву занесли до хати; там уже її ледве привели до памяті амоніяком (одеколонь уже не помагала).

Коли вона опритомніла й побачила, що вона одна в своїй спальні, коли почула далекі голоси сусідів, що поминали небіжчика, то ледве помітно всміхнулася й пошепки промовила:

— Найголовніше — само собою сталося, а їх я вже влаштую, — і, вставши з ліжка, вона потихеньку пішла до дитячої кімнати, до свого любого Іполіта.

Надвечір гості напідпитку порозїздилися до своїх закутків, зовсім переконані, що Марія Федорівна найнещасливіша жінка на цілому світі.

А

читати